Джованні Бокаччо зовсім не був улюбленцем долі. Йому не таланило в коханні. Його зраджували жінки, а він писав у відповідь злі та викривальні твори.
Деякі з них саме через це увійшли до італійської літератури. І саме через це до хворого, розбитого старістю Бокаччо прийшов ченець Іоахім Чані і дорікнув йому за “гріховний” тон його творів, а потім почав переконувати письменника знищити усі його творіння. Можливо, все так і сталося б, якби не лист Петрарки, який утримав Бокаччо від цього нерозважливого кроку.
Окрім виконання службових
Епідемія торкнулася і моральних принципів суспільства. Одні побачили у смертельній хворобі покарання за скоєні гріхи і кинулися до храмів. Інші, а їх виявилася більшість, навпаки, віддалилися від релігії і почали жити за правилом “лови миттєвість”. У їхніх лавах був і Бокаччо.
Ще задовго
Розповіді у романі звучать із уст трьох юнаків (кожен з них, можливо, є носієм особистих рис самого автора) і семи молодих жінок. Ця ватага, рятуючись від чуми, залишає Флоренцію. Авторові вдалося усі розрізнені розповіді молодих людей звести у єдиний твір, який став цілісним і надзвичайно цікавим. Тож вийшла така собі книга Життя, не позбавлена почуття гумору і присутності таланту італійського майстра слова. Мова новел жива і яскрава, багата і мелодійна.
Навіть у звичайнісіньких плітках є вишуканість і те, що притаманне лише Бокаччо. Він шляхетний, урівноважений, можливо, інколи й цинічний, але завжди – людинолюб. Автор “Декамерона” залишив нам картину блискучої і буремної доби – осені середньовіччя.
Роман Бокаччо був джерелом натхнення для багатьох письменників – Шекспіра, Мольєра, Гете, Байрона та інших.