Дивні бувають книги. Почнеш читати – і нестерпно хочеться поморщитися й кинути. Потім інтерес з’являється, але якось в’януло, іде по наростаючі… і наступає момент, коли він знову валить долілиць, а книга залишається лежати на далекій полиці.
Потім, коли ледве було не забув, знову доводиться чомусь брати її в руки й дочитувати. Уже зовсім пізно, коли закінчив читати й пройшов уже місяць-два (а те й роки), як ти перевернув останню сторінку, раптом розумієш: ця книга була дуже гарною. Можливо, однієї із кращих, що ти читався
У цьому
Про сюжет говорити не можна – хоча б тому, що в книзі його, загалом кажучи, немає. Фабула побудована навколо безцільних метань по місту парубка з ім’ям, що запам’ятовується, Холден Колфилд, що являє собою дуже цікаву особистість. Фактично, у ньому зібрана вся молодіжна агресія й навмисне випадання з навколишньої “системи”. Книга починається з того, як Колфилда виганяють із престижної школи за неуспішність. Не те, щоб він погано вчився – ні, він розумний і цілком міг би продовжувати навчання,
Ці дві якості Холден бачить буквально у всім, не тільки в школі – починаючи від своїх друзів і подруг і кінчаючи випадковими знайомими. При цьому він знає, що сам від них мало відрізняється, і це його вкрай гнітить. Він розуміє, що не має сил нічого змінити – єдине, що він може зробити, це виявляти неявний протест проти порядку речей, нічого не вживаючи активно. От у чому причина його прогулів, постійної брехні, презирства до норм і правил, що доходить часом до істерики.
У Холдена немає цінностей у житті, крім досить неясних подань про те, як все повинне бути. Яскравий образ – його мрія, то сама справа, якою він міг би займатися без відрази до себе:
– … Розумієш, я собі представляв, як маленькі дітлахи грають увечері у величезному полі, у житі. Тисячі малят, і навкруги – ні душі, жодного дорослого, крім мене. А я стою на самому краї скелі, над прірвою, розумієш? І моя справа – ловити дітлахів, щоб вони не зірвалися в прірву.
Розумієш, вони грають і не бачать, куди біжать, а отут я підбігаю й ловлю їх, щоб вони не зірвалися. От і вся моя робота. Стерегти хлопців над прірвою в житі.
Знаю, це дурості, але це єдине, чого мені хочеться по-справжньому. Напевно, я дурень
Дивна мрія, але щось у ній дійсно є… Рятувати дітей, тих створень, у яких ще немає того ненависного лицемірства й нарциссизма, що Холден бачить у всіх людях – удалині від усього, над бездонною прірвою…
Книгу мені рекомендував до читання мій брат, і коли ми обоє ознайомилися з нею, вона стала предметом наших тривалих суперечок. Брат говорить, що Холден родственен йому, у якімсь ступені він побачив у ньому себе, побачив і прийняв. Він цілком його підтримує. А я, як би цікавий мені не був персонаж, ніяк не можу розділити його погляди.
Холден, по-моєму, дійсно висить над прірвою, але під погрозою перебувають не граючі в житі діти, а він сам. Так, у ньому є все те, що було і є в нас, у молоді – дух бунтаря, зречення від авторитетів, прагнення до беззвітної далечіні, – але це все сліпі сили, які без вузди можуть знищити не тільки нас самих, але й тих, хто нам близький
Книга в першу чергу навчила мене саме не бути таким, як Холден Колфилд, не зневірятися в цінності, нехай навіть ненависні нам і гадані банальними. Я не говорю, що не можна бунтувати й намагатися змінити навколишні реалії. Просто потрібно робити це не “без гальм”, а цілеспрямовано, починаючи з малого, чітко себе усвідомлюючи, не відриваючи геть усе.
Будувати, а не ламати. Зрештою, Сэлинджер сам говорить вустами одного зі співрозмовників Колфилда, і ця фраза стала для мене головної із усього добутку:
(1 votes, average: 5.00 out of 5)