“Книга пісень” Гейне

Гейне видав чотири книги віршів. Найкращою поетичною збіркою є “Книга пісень”, яку він написав у Німеччині. Поет розділив свою книгу на три частини. Це “Юнацькі страждання”, коли кохана з’являється до нього в уяві; “Ліричне інтермецо”, де Кохання розцвітає у сновидіннях; нарешті “Знову на батьківщині”, де любов оживає тільки в пам’яті поета.

До збірки своєрідним епілогом включено цикл “Північне море”, який тематично не пов’язаний з історією кохання.

У “Юнацьких стражданнях” кохана зображена

як романтична мрія, нестерпне чекання, химерне сновидіння. Як і властиво сну, “картини” розірвані, а їхній порядок сплутаний. Образ коханої, що з’являється поетові уві сні, сповнює його серце не щастям та радістю, а гострою тривогою і щемливим сумом. Він бачить її то на балу в сатани, то в образі чужої нареченої під вінцем.

Своєю красою вона пориває його до пекла, мучить кокетуванням і зрадами. Даремно чекає поет на зустріч з коханою весь день. Нарешті митець залишає місто, щоб розірвати зачароване коло. Поету ненависне “порядне товариство”, де всі зневажають його:

Ти бачиш, як щодня оті почвари –

Пси в окулярах, кицьки у рум’янах – Моє ім’я товчуть в плітках поганих Й вигадують мені пекельні кари. До цього суспільства належить і та, що “роздряпала” до крові його серце.

Поет повертається до рідного дому. Зустрічає його рідна мати з чистою і вічною любов’ю.

Я звик високо голову держати, Бо маю честь і мужність без догани. Хай сам король мені у вічі гляне, – Не опущу я їх, кохана мати. Але тобі наважуся сказати: Хоч дух у мене гордий, нездоланний, Та біля тебе непокора тане, Бо звик тебе, святу, я шанувати.

Моя душа подолана твоєю Високою, прекрасною душею, І в небеса я лину разом з нею. 1 каюсь я за вчинки, що смутили Твоє високе серце, серце миле, Що так мене усе життя любило! (“Моїй матері”. Переклав М. Рильський)

Поезії з розділу “Ліричне інтермецо” витримані в м’яких ліричних тонах. Вони завжди привертали увагу композиторів – Р. Шумана, П. Чайковського та ін., бо тут багато музики, гармонії в самому вірші. Як справжня пісня мінорної тональності звучить, наприклад, вірш “Чому троянди, немов неживі

Чому троянди немов неживі, Кохана, скажи мені? Чому, скажи, в зеленій траві Фіалки такі мовчазні? Чому так гірко дзвенить і співа Жайворонком блакить? Чому в своєму диханні трава Тління і смерть таїть? Чому холодне сонце поля В задумі похмурій мина?

Чому така пустельна земля І сіра, мов труна? Чому мене, мов безумця, в пітьму Моя печаль жене? Скажи, кохана моя, чому Покинула ти мене? (Переклав Л. Первомайський)

У “Ліричному інтермецо” Гейне свої почуття виражає через образи природи – ніжної, лагідної, спокійної. Іноді символіка природи набуває драматичного характеру. Таким є символічний вірш про кедр, що росте на засніженій вершині. З південною пальмою зустрітися йому ніколи не вдасться:

Самотній кедр на стромині В північній стоїть стороні, І кригою, й снігом укритий, Дрімає і мріє вві сні. І бачить він сон про пальму, Що десь у південній землі Сумує в німій самотині На спаленій сонцем землі. (“Самотній кедр…” Переклав Л. Первомайський)

Тема розлуки, прощання – центральна у розділі “Ліричне інтермецо”. Кульмінацією її розвитку є вірш “Коли розлучаються двоє…”:

Коли розлучаються двоє, За руки беруться вони, І плачуть, і тяжко зітхають, Без ліку зітхають, смутні. З тобою ми вдвох не зітхали, Ніколи не плакали ми; Той сум, оті тяжкі зітхання Прийшли до нас згодом самі. (Переклав М. Стависький)

У художньому відношенні розділ “Знову на батьківщині” – найцінніша частина збірки. Поет шукає забуття в мандрах. Причиною тому – нерозділене кохання. Він повертається до рідного міста, несподівано зустрічається з родиною колишньої коханої. Оживають згаслі спогади.

Головна тема розділу – змалювання недооцінки суспільством високих душевних якостей героя. Гейне страждав від невизнання себе як особистості. Поет пише, що тільки прості та щирі люди можуть оцінити всю глибину і красу його душі:

Вродливице рибачко, До суші плинь в човні, Зостанься тут поруч зі мною І руку дай мені. Прилинь до мого серця І страх даремний забудь, – Щодня ж у дикім морі Ти прокладаєш путь. Як море, в мене серце – Нуртує і кипить, І скарб чудових перлів На дні його лежить. (“Вродливице рибачко…” Переклав Дм. Паламарчук)

Тема спогадів підкреслює самотність та неприкаяність поета. Він бачить себе в минулому, переживає колишній біль: Ніч тиха, всі вулиці в сні спочивають, Колись моя люба в цій хаті жила; її вже немає, її тут не знають, Оселя ж лишилася та, що й була. І там хтось стоїть, вгору глянув, здригнувся І в розпачі руки ламає свої; Ось місяць його освітив, – я жахнувся: Обличчя і постать у нього мої!

Ти, марище зблідле, ти, тінь моя власна! Нащо мене дражниш коханням моїм? І так не забута година нещасна, Як серцем я рвався на місці оцім. (“Ніч тиха…” Переклала Леся Українка)

Переважна більшість віршів збірки написана в дусі народних пісень. Цим і пояснюється її назва – “Книга пісень”. Гейне в народній пісні віднайшов потрібні йому художні образи і поетичні засоби. Так, у вірші “Не знаю, що стало зо мною…” ключовим є традиційний для німецького фольклору образ Лорелеї – дівчини-сирени з Рейну, що чарувала рибалок своїм співом:

Не знаю, що стало зо мною, Сумує серце моє, Мені ні сну, ні спокою Казка стара не дає. Повітря свіже – смеркає, Привільний Рейн затих; Вечірній промінь грає Ген на шпилях гірських. Незнана красуня на кручі Сидить у самоті, Упали на шати блискучі Коси її золоті. Із золота гребінь має І косу розчісує ним, І дикої пісні співає, Не співаної ніким.

В червні рибалку в цю пору Поймає нестерпний біль, Він дивиться тільки вгору – Не бачить ні скель, ні хвиль. Зникають в потоці бурхливім І човен, і хлопець з очей, І все це своїм співом Зробила Лорелей. (Переклав А. Первомайський)

Розмір вірша, яким найчастіше користується поет у “Книзі пісень”, наближений до народного і має назву дольник. Він відрізняється від класичних літературних розмірів нерівномірними пропусками складів. Дольник у Гейне заснований на трискладовому силабо-тонічному розмірі. Так, у вірші “Хотів би я в слово єдине…” метричною основою, на якій формується дольник, є тристопний амфібрахій:

Хотів би я в слово єдине Вмістити всю думу смутну, Віддать його вільному вітру – Нехай би відніс вдалину. Нехай би печаль в отім слові До тебе моя попливла, Щоб ти її кожну хвилину Почути, кохана, могла. І навіть, коли серед ночі Заплющиш ти очі ясні, І тут щоб знайшло моє слово Тебе у найглибшому сні. (Переклав Л. Первомайський)


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

alt

Дізнайтесь вартість своєї роботи

Безкоштовна оцінка замовлення!

Оцінимо за півгодини!

“Книга пісень” Гейне