Кліфорд Саймак Сусід

Кліфорд Саймак Сусід Джерело: КД (компакт диск) сайту Lib. ru (рос. мова).

Переклад на рос. мову (з англійської): невідомо. Вперше цей твір було опубліковано на http://www. ukrcenter. com Переклад на українську мову: 1) чорновий – ПроЛінг Офіс, Плай v.4.1. (див. статтю про нього) 2) чистовий – Володимир Ільницький, (початок лютого 2007р). Редагування №1: Михайлина Косак. 15 з 22 зауважень враховано.

Місця в нас у Єнотовій долині – гарніших годі відшукати. Але не стану заперечувати, що лежить вона осторонь від великих доріг і не обіцяє легкого багатства: ферми

тут дрібні, та й землі не надто родючі. Орати можна тільки в низинах, а схили пагорбів придатні хіба що для пасіння. Та й ведуть до нас курні або непрохідні (залежно від пори року) путівці. Певна річ, старожилам на зразок Берта Сміта, Джинго Гаріса або мене самого вибирати не доводиться: ми тут, у цих краях, виросли й давно попрощалися з надією розбагатіти.

Та й, правду кажучи, ми почуваємось не в своїй тарілці, щойно висунемося за межі долини. Але трапляються часом і інші, слабодухі: тільки-но приїхали, року не прожили – й вже розчарувалися, знялися і виїхали. Так що по сусідству в нас неодмінно знайдеться ферма, а то й

дві на продаж.

Люди ми прості й нехитрі. Ворушимось собі поодинці в брудноті, не гадаючи ні про складні машини, ні про племінну худобу, а втім, що ж тут особливого: звичайні фермери, яких чимало в будь-якому кінці Сполучених Штатів. І раз вже ми живемо відокремлено, а дехто й по багато років, то, либонь, можна сказати, що ми тепер стали немовби однією родиною. Хоча це зовсім не означає, що ми цураємося сторонніх – просто живемо ми разом так давно, що навчилися розуміти й любити одне одного й сприймати речі такими, як вони є. Ми, звичайно, слухаємо радіо, музику й останні новини, а деякі навіть виписують газети, але, підозрюю, за вдачею ми все-таки відлюдьки – надто вже важко розворушити нас якимись світовими подіями.

Всі наші вподобання – тут, у долині, й нам, якщо казати відверто, ніколи турбуватися про те, що діється за тридев’ять земель. Ви певно вирішите, що ми до того ж ще й консерватори: бо голосуємо зазвичай за республіканців, навіть не турбуючи себе питанням “чому”, і, хоч скільки шукайте, не знайдеться серед нас такого, в кого вистачило би часу відповідати на адресовані фермерам урядові анкети й тому подібні нісенітниці. І завжди, скільки я себе пам’ятаю, в долині в нас усе було гаразд. Я зараз не про землю, а про людей кажу.

Нам завжди щастило на сусідів. Новачки з’являються майже щороку, а от жодного покидька серед них не трапилося, а це для нас надзвичайно важливо. Але, зізнатися, ми щоразу тривожимося, коли хто-небудь з нетерплячих знімається з місця і їде, й гадаємо проміж себе, що за люди куплять або винаймуть (орендуватимуть) спустілу ферму. Ферма, де жив колись старий Льюїс, була закинута так давно, що всі будівлі постаріли й похилилися, а поля заросли травою. Правда, роки три чи чотири поспіль її винаймав зубар з Гопкінс-Корнерс.

Тримав там якусь худобу, а сам навідувався лише по суботах. А ми в своєму колі все мізкували, чи захоче там ще хтось орати, але зрештою навіть думати перестали: ферма стала така занедбана, що ми вирішили – охочих на неї більше не знайдеться. Якось я заглянув у Гопкінс-Корнерс до тамтешнього банкіра, що заступав власників, і заявив, що якщо зубар не стане продовжувати винайм, то я, мабуть, не проти. Але банкір відповів, що господарі ферми, що проживають десь у Чикаго, бажали б не здавати її, а продати зовсім.

Хоча особисто він на щось подібне не сподівається: хто ж її в такому стані купить! Однак гледь – навесні на фермі з’явилися нові люди. А через якийсь час дізнаємось, що її все-таки продали й що нового власника звуть Хіт, Реджинальд Хіт. Тоді Берт Сміт сказав мені: – Реджинальд, подумати тільки!

От вже ймення в нового фермера!.. Цим він, щоправда, й обмежився. А Джинго Гаріс, повертаючись якось з міста, побачив, що Хіт вийшов у двір, і завітав до нього на годинку. Самі знаєте, таке між добрими сусідами ведеться, і Хіт начебто зрадів, що Джинго звернув до нього, тільки той все одно вирішив, що новачок мало схожий на фермера.

– Іноземець він, от хто, – втовкмачував мені Джинго. – Обличчя все темне. Начебто іспанець або з якоїсь іншої південної країни. І звідки він лише викопав ім’я Реджинальд! Ім’я англійське, а який з нього англієць…? Пізніше ми почули, що Хіт і не іспанець навіть, а звідкись із самого краю світу. Але англійці, іспанці чи хто там ще – він і його домашні показали себе роботягами всім на заздрість. Їх було всього-лиш троє: він, дружина та дочка років чотирнадцяти, зате всі троє працювали від світу до світу – вміло, старанно, до будь-кого марно не чіпляючись. І ми стали їх за це поважати, хоч наші стежки перетиналися не так вже й часто.

Не те щоб ми того не хотіли або вони нас віднаджували. Просто в таких громадах, як наша, нових сусідів визнають не відразу, а поступово: вони ніби повинні самі врости в наше життя. У Хіта був старий-престарий, латаний-перелатаний трактор, весь підв’язаний дротиками, а вже як торохтів цей трактор – не приведи боже!

Втім, ледь земля підсохла достатньо, щоб орати, сусід заходився піднімати поля, що зовсім позаростали травою за довгі роки. Я частенько дивувався – може він оре всю ніч безперервно, тому що не раз чув торохтіння і тоді, коли вже збирався до сну. Хоча це було не так пізно, як, може, здатись міщаку: ми тут, у долині, лягаємо рано, зате й встаємо ні світ ні зоря.

І от якось увечері довелося мені вийти з дому в пошуках двох зниклих теличок – з тих невгамовних, котрим будь-який паркан за іграшку. Лишень уявіть собі: час пізній, людина прийшла з роботи втомлена, та ще й дощик мрячить, а надворі темно – хоч очі виколи, а тут з’ясовується, що ці дві телиці знову кудись завіялися, і хочеш не хочеш, а треба підніматися і йти їх шукати. І до яких лише хитрощів я з ними вдавався, а все марно. Якщо вже теличка почала комизитися, то хоч трісни, а будь-чого з нею не вдієш. Засвітив я ліхтар і рушив на пошуки.

Промучився години дві, а вони як крізь землю провалилися. Я вже було зовсім зневірився і вирішив повертатися додому, як раптом зачув торохтіння трактора й зрозумів, що знаходжуся трохи вище західної межі колишнього Льюїсового поля. Тепер, щоб потрапити додому, мені найближче було би йти вздовж поля, а отже, можна й почекати трошки, поки трактор повернеться з далекого кінця борозни, й заодно запитати Хіта, може він бачив він цих чортових теличок. Ніч видалася темна, зірки поховалися за хмарами, у верхівках дерев шумів вітер, і в повітрі пахло дощем. Я ще сказав собі, що, напевно, Хіт вирішив попрацювати сьогодні зайву годинку, щоб закінчити оранку до дощу.

Хоча ні, я вже тоді подумав, що він, мабуть, занадто клопочеться. Бо й так вже встиг обігнати з оранкою всіх інших у долині. Ну от, спустився я з крутого схилу, перейшов струмочок, добре що знав, де мала вода. Але поки я шукав це маловоддя, трактор зробив повну ходку й повернув.

Я пошукав очима, чи мигне десь світло від фар, але будь-чого не розгледів і вирішив, що світла, певно, не видко за деревами. Потім я дістався до поля, проліз між жердин огорожі й покрокував через борозни тракторові навперейми. Було чути, як він повернув наприкінці поля і заторохтів назад у мій бік. Але дивно: шум я чув виразно, а світла як і раніше не було й дрібки. Я знайшов останню, найсвіжішу борозну й став, чекаючи, – й не те щоб відразу стривожився, але все-таки здивувався, як це Хіт потрафляє тримати борозну, не запалюючи вогнів.

Згадую, я ще подумав тоді, що, може, в нього очі як у кішки й він вміє бачити в темряві. Тепер-то, коли згадаю про це, мені й самому смішно стає: чого я, справді, вирішив, що в Хіта очі як у кішки, – але тоді мені було не до сміху. Трактор торохтів дедалі сильніше, й ближче з кожною секундою – і раптом як вискочить з темряви прямо на мене! Я злякався: а раптом потраплю під колеса, і відстрибнув ярди на два, якщо не на три.

Та що там злякався – душа в п’яти пішла; а все-таки міг би й не стрибати: стій я стовпом, то теж не виявився б на дорозі. Трактор пройшов повз, і тоді я замахав ліхтарем і крикнув Хіту, щоб той пригальмував. Але коли я махав ліхтарем, то мимоволі освітив кабіну – і виявив, що вона порожня. Сотня різних припущень промайнула в мене в голові, але найвчепливішою була одна жахлива думка: не інакше як Хіт звалився з трактора і лежить де-небудь у полі, стікаючи кров’ю. Я чкурнув навздогін за трактором, щоб встигнути зупинити його перш, ніж він зійде з борозни й вріжеться в дерево або ще в щось, та лишень трошки спізнився, і він добувся повороту раніше від мене. І що б ви думали – пішов на поворот самостійно, і так гарно, немов навколо був ясний день і за кермом сидів тракторист!

Заскочивши на задню тягу, я вчепився за сидіння й абияк вліз нагору. Потім протягнув руку й взявся за важіль газу, хотів було заглушити двигун, але, щойно рука торкнулася важеля, передумав.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Кліфорд Саймак Сусід