Кларнетизм – світоглядно-естетична концепція Павла Тичини, унікально виражена за допомогою багатьох поетичних засобів: звукових (асонанс, алітерація, звуконаслідування, анафора й епіфора), зорових (епітет, метафора, індивідуально-авторські слова), формальних (розміщення строф і рядків у них) тощо.
Термін, запропонований Ю. Лавріненком та В. Баркою для позначення стильової якості синтетичної лірики раннього П. Тичини й походить від назви його збірки “Сонячні кларнети” (1918). Кларнетизм указує на “активно ренесансну одушевленість
Синтетичне мислення схильного до “кольорового слуху” та “слухового кольору” П. Тичини (” Арфами, арфами… “, ” Гаї шумлять… “, ” Пастелі ” та ін.) зумовлювало одночасну “мальовничу музичність” і “музичну мальовничість” його лірики. Водночас кларнетизм виявився містком, що перекидався від ідейно-естетичних, почасти врізнобіч спрямованих пошуків попередніх поколінь до синтетичного типу мислення, що не вкладалося в жодну стильову течію. Так, органічний для П. Тичини символізм переплітався з елементами авангардизму, імпресіонізму, імажинізму, про що поет писав у щоденнику, а разом з тим – і неоромантизму, неореалізму та необароко.
Вплив тичининського кларнетизму на українську літературу XX ст. виявився одним із визначальних.