Я в село приїхав дурний. Бригадир загадає копать траншеї. А ввечері поперек ниє страшенно.
Чвалиш додому вже сам не свій.
А мій господар тягне з бурта (хоч цілий день робив, як проклятий) Великий лантух. Дозволили взяти Картоплі гнилої – для скота.
Ідеш з ним і міркуєш так (а в ніс від лантуха сморід винний): Чого він пнеться із сил, неборак, І взагалі ж. не хлібом єдиним…
Ще й гордо зважиш свої надбання. Перебираючи знову й знову Рядки Пастернака і Гумільова Чи пісню Лорки про кров і коня.
І я тоді не любив село. Мені здавилось,
Але, поживши між цих людей. Збагнув, що це робилось з любові. Що дядькові байдужі корови.
А дядько любить своїх дітей.
Відробить тиждень, та ще й мішки В неділю пре на базар до міста. Бо “Смерть корнета” не просить їсти. А дітям треба хліб і книжки.
І той сніданок, що я з’їдав. – Товчена картопля, кисляк і сало – Так важко дядькові діставались, Що він не вгощав мене – причащав.
Я вчився любові в дядька Миколи. Не знаю, яка мені ляже путь. Та вже цієї любові ніколи Мені не зректися. І не забуть.
1968 ______________________________ Назва поеми Райнера-Марії Рільке.