Рилєєв зіграв дуже важливу роль і в історії російського визвольного руху, і в истори росіянці літератури. Учасник Вітчизняної війни 1812 р., він, як і багато інших майбутніх декабристів, виніс із її почуття любові й замилування народом і ненависті до його гнобителів. Він став одним з керівників Північного таємного суспільства.
Після поразки повстання в числі п’яти найвизначніших декабристів Рилєєв був повішений.
Поезію Рилєєв сприймав як особливу форму цивільного служіння суспільній справі. Тому в його статтях, листах, віршах постійно
Першим віршем, що приніс Рилєєву широку популярність, було послання “До тимчасового правителя” (1820). Сучасники зі здивуванням і навіть із переляком за поета побачили в цьому вірші сміливу сатиру, спрямовану проти царського улюбленця Аракчеева, народного гнобителя, організатора військових поселень. Послання написане як жагуче ораторське мовлення,
Урочистому, ораторському стилю відповідає й піднята лексика, використання риторичних питань, вигуків, інверсій. Тут виразно відчуваються традиції Державіна, викривально-цивільний пафос якого Рилєєв дуже цінував. Показово, що Рилєєв майже не писав віршів про любов. Традиції “легкої поезії” йому принципово далекі:
* Любов ніяк нейдет на розум,
* На жаль, моя вітчизна страждет;
* Душу у волненье тяжких дум
* Тепер однієї волі жадає.
* (“Я не хочу любові твоєї…”, 1824)
Не інтимні переживання, а почуття високої відповідальності за долі вітчизни хвилює його. І в ліричних віршах він на перше місце висуває образ поета-громадянина, що надихає соратників на подвиг і дорікає маловірів у боягузтві й відступництві