Із книжки “Вулиця закоханих дерев” (К.: Молодь, 1976). ЩАСТЯ Я знаю щастя – трудне, чоловіче. Заради нього, певно, ми й жили. Щоб людям чесно глянути у вічі,
А руки синові були як дві бджоли. І щоб мій степ Не зміг без лемеша, Як я не зміг без тебе, Україно…
Щоб виростало щастя мого сина Таврійським хлібом, Сіллю Сиваша… СОНЕТ Папери хай полежать на столі.
То – суєта Ходімо в ліс, братове, До вічної травинки на розмову
Й до щебету в осінньому гіллі. Ходімо в степ, де пісня жайворова Провисне в серце пам’яттю землі, Як високо
Займеться вогник нашої любові. Хижім туди, де в маревній імлі Ріка пливе крізь тишу вечорову…
Посидьмо хвилю – не заради лову – Над плином, що од віку не змілів. …Нам за столом бракує вірних слів. Отож ходім, брати, до первослова. ЖИВА І СКОШЕНА ТЕЧЕ В МЕНІ ТРАВА …А буде так: принишкнуть дерева – І всесвіт мовби нерухомим стане. І я відчую вперше і востаннє: Жива і скошена тече в мені трава…
Таки не все в житті було даремним. Моєї мислі пружна тятива Дала політ і рікам, і деревам. Лиш я не знав, як пристрасно і ревно Жива і скошена текла в мені трава Жагучою зеленою рікою. Глибока
Висока хвиля в серце заплива! Хмеліє і світліє голова. Й радіє, що нема їй супокою. Жива і скошена тече в мені трава, Лиш потім – вічно – наді мною… СЕРПЕНЬ
У синіх затінках жадана прохолода І дух землі в настояній траві. Ви чуєте? Листочки неживі
Поволі опускаються на воду. Спішать авто на пляжні береги, Тече асфальт під шинами, як літепло.
Мені ж несила відірвать ноги Од берега, де стало менше літа… Крізь пам’ятну бузкову каламуть, На диво всім, колись мене покличе
Твоє нестерпно знадливе обличчя І руки голубливі позовуть. І я піду. На диво всім, піду. Хоч тут немає ані краплі дива. Буває ж так: шукаємо біду
Там, де колись щасливими ходили.