Кичинський Анатолій Із книги “Танець вогню”

Із книги “Танець вогню” (Херсон: Айлант, 2005) Свідок Мій горішку міцненький, колись! Все, що бачив і чув ти колись

Випадково і не випадково, З перевтоми напруживши зір, Виливай, наче кров, на папір.

Перетворюй мовчання у Слово. Ти був свідком страшних потрясінь. Час мости спопелив ще й осін- Ній листочок спалив напослідок.

Час не любить тебе не тому, Що ти завжди перечив йому, А тому, що небажаний свідок У тобі заговорить т-от. Ось чому, щоб закрити твій рот,

Час пантрує тебе без упину. Хлібороб ти, а чи віршороб, Він, узявши на мушку

твій лоб,

Жде нагоди для пострілу в спину. За стонадцять земель від столиці Кинув погляд на клаптик землиці, Важко видихнув: “Доброго дня!”

Ні одвіту нема, ні привіту. Розкотилась по білому світу Вся моя гарбузова рідня.

На початку нової епохи Дні минають повільніше трохи. Особливо у ріднім селі. Віддаюся гіркій насолоді: Вириваю бур’ян на городі – Мовби жили тягну із землі.

Провінційні вісті Світло дадуть під ранок Воду під вечір і то на годину Радіо хрипи нагадують

Що десь відбувається щось Пошта зачинена Крамниця напівпорожня

Медсестра у декреті Нічим дістатися до райцентру Глибина

провінції Як і глибина болю Вимірюється терпінням

В очікуванні добробуту Світло в кінці тунелю зблисне золотом Полуботка, За яке ані свічки не виміняти, ані лампочки Ілліча. А латати кишеню в темряві – то голка тупа, то нитка коротка, То дірка занадто велика, то нервів не вистача.

Такі широкі вітри Такі широкі дощі Такі широкі сніги У моєму степу

А стежка додому Така вузенька Немовби шпаринка

У скриньці поштовій Кожна річка на карті Як лінія долі чиєїсь А кожне село чи місто

Наче крапка в кінці якоїсь історії Вечірній етюд Ні гомону, ні гамору, ні галасу. Німотна тиша сутінки пройма. Налякана ліхтариком фізаліса,

В гущавині ховається пітьма. Квіти – слова. Бджола – мелодія. Мед – пісня, Тягуча й солодка.

Темним кроком конокрада Підкрадається пітьма. Наче камінь, погляд пада

В день, якого вже нема. Тліє слово потаємне У засліплені глуші.

Заляга минуле темне На подвійне дно душі. Що було – на тому крапка. Хай Суддя за всім зорить!..

Мов на злодієві шапка, Місяць, вийшовши, горить. Блудні …І брели вони всі в нікуди. І гірчили чужі слова їм.

І не ждали їх дальні люди І ненавиділи навзаєм. І блукання таке по світу Дуже схожим було на зраду. І було їх, як того цвіту, Що за вітром летить із саду.

І сміялися нетямущо Як не москви з них, то стамбули. І мовчали вони, тому що

Всі важливі слова забули. І шукали вони причину Того болю, що знову й знову

Повертав їх на батьківщину, Як забуті слова – у мову. Характер війни з вітряками – загальнонаціональний.

На кого не глянеш – лицар у донкіхотівських латах, Борець за свободу, чий розмір прямопропорціональний Розмірам просвітків не тільки в тюремних гратах. Метальники миттєвостей

Загострені ножі оці Метають без оглядки: Майбутній час – межи очі, Минулий – між лопатки.

Проводи Підводиться з колін трава непереможна. А біль, котрий в душі судилося нести, Вже так закам’янів, що нині з нього можна

Тесати для могил надгробки і хрести. Процес Стогне простір, привалений часом. І залізом посвистує смерть.

І провалюється під пегасом Ненадійна повітряна твердь. Божевільне бажання літати

З небосхилу сповзає в ковил. І надходять нові експонати У музей ампутованих крил. Світ під слідством розколеться навпіл, І до справи долучать знавці

Об аорту затуплений скальпель У сліпого хірурга в руці. І не стане ні кращим, ні гіршим Це прозове життя, у якім

Суд відмовиться вірити віршам – Найчеснішим лжесвідкам твоїм. Безлюдне церковне подвір’я. Ішов.

Зупинився. Стоїш. Ворушиться ангельське пір’я

З воронячим навпереміш. І зло тебе не пожаліло, І не обминуло добро. Стоїш – то поглянеш на біле, То глянеш на чорне перо. І раптом червоне побачиш

Між ними – і ледь не заплачеш. Нахилишся, камінь візьмеш, Ворон із паркана зженеш. І ворон зловіщо закряче.

І в серці поглибшає щем. І ангел у небі заплаче, І сльози, пролившись дощем, Пір’їну від кровлі сполощуть На тихій долоні твоїй. І грішники матимуть прощу

За муки в юдолі земній. І скупане золото бризне Із купола церкви на світ. І над видноколом повисне Веселка, мов арка воріт.

Це в рай, а чи в пекло ворота? …Стоїш – а тонка позолота Стікає і кане в пісок. Стоїш – а в паркані навпроти

Рожевою піною з рота Іде крізь штахети бузок. Стоїш і спиваєш очима Беззахисний промінь, що блима Між листям на мокрім вікні, Немовби то неопалима

Горить купина вдалині. Хронікальні кадри Мураха солдатик червоного кольору лізе

В червоному від крові траву і маскується в ній. Над шляхом до храму із свистом літає залізо. Чорноземля. Суглинок.

Попіл. Іржа. Перегній. Луша, вогню торкнувшись, обпеклась. Завмерла, доторкнувшись до льодини.

Оговталась і вкотре подалась На пошук золотої середини. Стояв у лісі дощ, Як спомин про дощі,

Які пішли, а я – Прощатися лишився. Горнулися до рук Дерева і кущі, З якими я колись І жив, і не нажився. Стояв у лісі дощ,

Стояв у лісі я. Текла вода зелом, Немов сльоза щокою.

Я жив і схожий був На того солов’я, Що горло полоскав Дощинкою терпкою. Він нею захлинавсь, І то була не смерть. Живіше за життя

Було те заклинання. Він нею заклинав Земну й небесну твердь

Повірити в його Магічне заклинання. Ну от, мабуть, і все. Відсиріли слова

Про те, як соловей Несмертніє в ліщині. Стоїть у лісі дощ. Стоїть і не сплива.

На кожного із нас У нього по дощині. Вогонь, танцюючи, перескакує З мосту на міст, З мосту на міст,

З літніх стерень На купи осіннього листя. О, цей танець вогню, Що все більше мене спокушає Не стільки його підтримувати,

Скільки підсилювати – То бадиллям, то хмизом, То щоденниками, то рукописами. Останні горять, виявляється,

Не гірше рецептів лікарських, А чи сторінок календарних, А чи іншого паперового мотлоху. Вогонь поглинає відбитки слів,

Затягує погляд У вир своїх гіпнотичних рухів, Навіює думку про необхідність Приносити йому в жертву

Все, що рано чи пізно піде за димом. Вже скільки в його обіймах Згоріло нічних метеликів

Та наївних облич, котрі сподівалися Хоча б на світлинах Лишитись незмінними!

Вогонь то підскакує, то присідає, То уповільнює рухи, то шаленіє, І все, що здатне горіти, Себе відчуває приреченим.

Сиджу біля вогнища, І кому яке діло, Що і навіщо я кидаю в нього І чим я тепер запасаюся: Терпінням чи попелом.

Холод тієї зими Ми той холод назвали собачим, Бо на ньому хотілося гавкати. Але нас рятувала мова. Складалося враження,

Що всі на світі морози, Скориставшись безвізовим режимом На наших північних кордонах, Нахлинули до нас У пошуках політичного притулку.

Наша вітчизна тієї зими Була настільки холодною, Що нам нічого не залишалося, Як до неї примерзнути. Остання відлига

Низький, непевний лет заблудлої сніжини. Хмеліють від води голодні горобці. На щось іще надіючись, крижини Пліч-о-пліч відступають по ріці.

Бліда, як смерть, зима склада холодну зброю. Веселий брате мій горобчику, щебеч! То вже не над своєю головою

Висить бурулька, мов дамоклів меч. Дощ Хода його – легка, і кожен його крок Нагадує про те, що одяг мій промок.

Про що він гомонить новим дороговказам, Блакитний мандрівник у золотий пісок? З рідного неба накрапує дощик.

Степ шелестить, мов лавровий вінок. Толя Кичинський, поет і художник, Любить вітчизну і гарних жінок. Просяться фарба і слово на волю.

Щастя всміхається звіддалеки. Жаль, що вітчизна Кичинського Толю Все-таки любить не так, як жінки. Дует – Бачити не хочу тебе я, тому що,

Тільки-но побачу тебе я, заплачу. – Бачити не хочу тебе я, тому що, Кинуся до тебе, як тільки побачу.

– Бачити не хочу тебе я, тому що, Знову поміж нами постане розлука. – Бачити не хочу тебе я, тому що, Знати, що комусь ти належиш, – це мука.

– Бачити не хочу тебе я, тому що, Вже мені несила на тебе чекати.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)
Кичинський Анатолій Із книги “Танець вогню”