Казка про сім сестер і Чорного Князенка

Завітав Чорний Князенко до нашої господи і просить руки Червоної. – Не віддамо,- кажуть Мати,- бо вона Любов, кохає Мак у полі. Іди, іди, Чорний Князю, пріч – хай тебе кохає темна Ніч.

Через рік знову приходить: – дозвольте заручитися з Оранжевою. – А я піду за того, кого сама виберу: я доля. Хай тобі жоною буде Ніч!

Ти моєї долі не каліч. Ще один рік пролетів. – Так віддайте Жовту,- благає Чорний Князенко. – А я Розлука: нащо побиратися, коли розлучатися? Ізгинь, ізгинь, Чорний Князю, з віч!

Хай тобі жоною буде Ніч. Минає рік. Поклонився

Чорний Князенко Зеленій. – дарма,- впирається та,- я Надія.

Буду свого Барвінка сподіватися, хоч би до смерті. Тут тобі надії ні на гріш. Хай тобі жоною буде Ніч.

А ще через рік одмовляється Блакитна: – Нікому не стану дружиною – я ж бо Воля. Ліпше голову згубити з пліч! Хай тобі жоною буде Ніч. Тоді мовить Чорний Князенко до Синьої сестриці: – Я – Жалоба, а ти – Туга – не знаємо друга,-

А Синя на те: – Не мені ся, Чорний Князю, річ. хай тобі жоною буде Ніч. Залишилася найменша – Фіолетова. Коли прийшов Чорний Князенко заміж брати, вона й проситься: – Не давайте мене! Я Тривога – пропаду

без рідного порога. Тоді Чорний Князенко ізняв із пальця срібного персня та й спересердя мовить: – Не судилося мені у сій господі зятювати.

То хай котиться перстінчик до Ніченьки в гості. От і місяць ізійшов.

Місяць світить, а ми загадки відгадаємо:

Золотий пішов, а срібний прийшов. (Сонце і Місяць.)

Розколеш лід – візьмеш срібло, розколеш срібло – візьмеш золото. (Яйце.)

А ці загадки з географії: На півночі – Біле, на півдні – Чорне, що поміж ними? (Між Білим і Чорним морями Європа.)

На сході Жовте, На заході – Червоне, Що поміж ними? (Між Жовтим і Червоним морями Азія.)

* Два брати з Чорногори зійшли, До Пруту побігли: Один Чорний, другий Білий. (Білий Черемош і Чорний Черемош.)

Я не храм, що білий зверху, та зовуся… (Біла Церква.)

Мала річка… наробила ляхам шкоди. (Жовті Води.)

Дві пісеньки про синє

Приснилося дівчинці синє, Вона розповіла пуп’янку, А той узяв і розцвів

Синім дзвіночком. Приснилося дівчинці синє, Вона розповіла гніздечку, А звідти випурхнула Синя пташка.

Приснилося дівчинці синє, Вона розповіла струмкові. Тепер у синій хвилі і Рибка синя.

Приснилося дівчинці синє, Вона розповіла сопілці, Тепер ота пісенька Сумна-пресумна. А що приснилося дівчинці – Хіба вона пригадає?

Але квітка цвіте, Пташка літає, Рибка пливе,

Пісня ридає.. У синьої квітки Золоте серце: Вона любить срібну росину І золоту осу.

У синьої пташки Золоте серце: Вона любить і золоте яєчко, І сорокате. У синьої річки

Золоте серце: Вона любить і золоту рибку, І рибку синю. У синьої пісні Золоте серце: Вона любить і золоте слівце, І срібну сльозу.

У нашої дівчинки Найзолотіше серце, Бо вона любить І квітку з осою, І пташку з яєчком, І річку із рибкою, І пісню зі смутком.

Як виглядав би світ, коли б раптом Чорний Князенко викрав усі Барви Райдуги і заточив би до темниці? А допомогли б йому в цьому Злі духи, які знають, як це чинити. Правда, ці духи у фізиці чи хімії зовсім не злі, а, може, навпаки, і звуться вони Разами, що Поглинають Кольори Спектру. Тобто Веселки. Почалося б із викрадення Червоної – і став би її наречений Мак у полі сизо-чорним із розпуки.

За Оранжевою затужив би Горицвіт, уже не Горицвіт, а Страдноцвіт із темним попелястим обличчям. А без Жовтої згас би Соняшник і золоте Поле стало би блек-лим, безбарвним. Потім настала би черга на Трави і Листя, бо забракло би Зеленої – усе живе поникло б у жалощах. І діти не могли б закликати до гри: Хто скорше до мене, тому дам зелене! Без Блакитної – сіре водянисте Небо, мутна Ріка і вицвіла Незабудка.

Почорніли б Волошка і далекі Гори на обрії і Смарагд став би чорним, бо пропала б Синя Барва. А Фіалка ще й перестала б пахнути без фіолету. Все навкруги як у чорно-білому фільмі. І тільки Сіре могло б розкошувати, добираючи собі всяких, але таки сіреньких відтінків і півтонів. Навіть Рожеві Окуляри нікому б не допомогли.

А в непросвітній темниці, де мстивий Чорний Князенко зачинив усі Барви, теж не грало, не сяяло, не переливалося кольорами: сестри бовваніли у тьмі каламутно-темними плямами, бо бракувало їм хоч би єдиного життєдайного променя Матері – Світла. У казках гТеремагає добро. Так і в душі Чорного Князенка взяла би верх краса: не радували б його карого ока ні бранки в темниці, ні барви попелу на Землі, Небі, Морю.

Повернув би Веселку, сам би подружився з Ніччю. А ось як про Веселку написано у Святому писанні – Біблії: Покарав Бог людей потопом, тільки дав змогу врятуватися праведному Ноєві з сім’єю і тваринами. 40 днів і 40 ночей лила вода із небесних шлюз, затопивши усеньку землю. А коли злива припини- Лася і води почали спадати і входити в береги, з ковчегу Ноя вилетів Голуб.

Він незабаром повернувся з гілкою маслини – вісткою, що Земля знову оживає. Це був Голуб Миру. А Бог пошкодував, що так страшно покарав людей, і на знак примирення і запоруки, що більше такого не повторить, перевісив людям Веселку,- нехай потішаться після 40-добової зливи.

Напевно від Бога і кольори нашого прапора, бо святі оті кольори – синій і жовтий.

Наш стяг

Звідки дзвінний, Звідки звинний Серед вітру

Вітрограй? Звідкіля Мені у віно Житокрай і небокрай? Звідкіля

У злотосині Двоязикий Стяг-прастяг? Се для мене

Бог всесильний Знаки милості Простяг.

Пісенька на закінчення

– Веселко, веселко, Чи маєш свою країну? – А моя Вкраїна – То небо синє

Після чорного. – Веселко, веселко, Чи маєш свого Києва? – А мій Київ – То хмара злоточола І перлистий дощик. – Веселко, веселко,

Чи маєш свого дніпра? – А мій дніпро На синім коні

Під Золоті Мости в’їжджає. – Веселко, веселко, Чи маєш свого Шевченка? – А мій Шевченко Сім небесних книг пише

Незгасним пером.

Якось дивлячись на вечорове небо, мені згадалося: . ..Як у дніпра веселочка воду позичає.