Катарсис (грецьк. kathаrsis – очищення) – у давньогрецькій філософії – сутність естетичного переживання, зумовлена звільненням душі від тіла, від пристрастей та насолод (Платон). Запровадив термін Аристотель у “Поетиці” для визначення трагедії, в якій відбувається очищення емоцій мистецтвом (вона “за допомогою жалю і страху відтворює катарсис подібних афектів”). Більшість мистецтвознавців розглядає К. в етичному аспекті, виповненому естетичним смислом, коли реципієнт страждає разом із літературними персонажами. Першим такий
Лессінг, Г.-В.-Ф. Гегель та ін. К. у драматичному та прозовому творі пов’язаний з композицією, з напруженими колізіями сюжетних ліній, які розв’язуються надто драматично (фінал повісті У. Самчука “Марія”, де батько змушений вбити здегенерованого сина, а сам податися безвісти).
У поезії К. реалізується через градацію, напружену динаміку ліричного сюжету, завершувану “вибухоподібною” кінцівкою, пуантом, що має здебільшого стисле, подеколи афористичне формулювання. Такий принцип властивий переважній більшості поезій Є. Плужника, О. Близька,
А там, де льон мережить тіні.
Чиясь розбита голова
Вп’ялась очима в небо синє,
Проклявши людськість і права.
Основа К. вбачається у віршованих творах певної строфічної будови (сонет) та жанрових різновидах (балада, драматична поема і т. п.). К. присутній здебільшого і в новелі (проза), і в трагедії (драма) та ін.