Іваненко Оксана – Казка про маленького Піка та його батьків

Чижики звили собі гніздо на найвищій гільці найвищої ялини в лісі зовсім не тому, що вони були такі горді і хотіли жити найвище від усіх. Навпаки, вони були дуже привітні з усіма пташками, завжди бадьорі, співучі і непосидючі. Просто їм здавалося, що там, нагорі, їм буде і безпечніше, і веселіше.

– Треба зробити так, щоб ніхто не міг побачити наше гніздечко, – казала молоденька чижиха. – Коли я ще жила у своїх тата і мами, вони так зробили гніздо, що його не тільки який лихий звір або пустун-хлопчисько, а навіть і пташки не могли побачити.

Не думай, будь ласка, що я турбуюся про себе: адже треба подбати про наших діток. – Не хвилюйся, моя мила, – наспівував їй чижик. Він дуже любив свою дружину, і йому здавалося, що у всьому лісі нема такої красуні, як вона. – Я все зроблю гаразд! – І вони вдвох ретельно взялися будувати свою першу хатку.

– Знаєш що, – сказала чижиха, – у нас швидше иіде справа, коли ти приноситимеш все для будови, а я будуватиму. Так і мої тато й мама робили. – Що скаже моя хазяєчка – все добре! – завжди погоджувався чижик, і всім пташкам і деревам у лісі було просто приємно дивитися, як вони весело і дружно-працюють.

Чижик приносив у дзьобику сухі прутики,, мох, павутиння, гусені, різний пух з рослин. Якось він навіть полетів далеко за ліс, де паслись отари, і приніс трохи овечої вовни.

Чижиха дуже вправно будувала малесеньке, але міцне гніздечко, скріплюючи прутики павутинням, викладаючи його всередині пухом, вовною та м’яким листячком. їй не потрібно було розкішного великого житла – адже вона була зовсім невеличкою-пташкою, своїм гніздом вона дуже тіпіилася і без заздрості дивилася на різні гнізда, які будували пташки в лісі. Навпроти ялини жила білокора красуня-берізка і на її гілці вивільга підвісила своє гніздечко – легенький кошичок. Мабуть, вона хотіла, щоб вітер гойдав її пташенят,, коли вони вилупляться. деякі плели гнізда в траві, на самісінькій землі.

“Принаймні діти не випадуть”, – казали вони. Синичка з довгим хвостом дуже пишалася своїм круглим затишним і дуже зручним гніздечком, особливо його входом посередині – маленьким і непомітним. Чижиха навіть трошки побоювалась, чи не подоба-тиметься таке гніздо її чижикові більше, ніж їхнє власне.. Але чижик сказав щиро: – Мені все таки найдужче подобається наше!

Скоро в гнізді з’явилося п’ять яєчок, білуватих з. Брунатними цяточками, і чижиха сіла на них. Чижик не внав вже, що й робити. Він приносив дружині їсти, вів співав навколо неї, щоб їй не було нудно сидіти, а коли вона на хвилинку знімалася з гнізда, бо чижик запевняв, що їй треба “освіжитися”, тоді сам він сідав швидко в гніздечко, щоб їхні яєчка не охололи.

Це був місяць, коли взагалі пташки сидять на своїх яєчках, і хоч була весна, зеленіли дерева, розпускалися квіти, пташкам-матерям нікуди не хотілося літати. Адже вони висиджували своїх пташенят. Одна тільки строката зозуля гуляла безтурботно і всіх дражнила: – Ку-ку! Куку! Виходьте гуляти!

Будемо літати! – Нам ніколи! Нам ніколи! – цвірінчали пташки. – Ми висиджуємо пташенят! – Була охота! – сміялася зозуля. – Я попідкидала свої яєчка по чужих гніздах, хай інші з ними морочаться! – Яка легковажна ця зозуля! – подумала чижиха і ще дбайливіше розпушила своє пір’ячко над п’ятьма крихітними яєчками.

Та й раді ж були батько й мати, коли веселого сонячного ранку яєчка почали розколюватися і одна по одній висунулися маленькі сіруваті голівки. – Вітаю з дочкою! – мовила чижиха-мати. – дуже радий! – засміявся чижик-тато. – Вітаю з другою! – сказала мати знову. – Як це приємно!

Вдвох їм буде веселіше! – От ще й третя! – Приймаю й цю! – Четверта теж дочка! – Нічого, мила, – заспокоїв чижиху чижик. – Якщо вони всі будуть такі, як ти, – це дуже добре.

Нарешті, заворушилося п’яте яєчко. – Пік! Пік – почули пташки і побачили, як звідти висунувся спочатку маленький дзьобик і враз розкрився, І вся чумаза голівка на тонкій шийці повернулася на всі боки, ніби пташеня хотіло враз з усіма познайомитися. – Пік! Пік! – Синок!

Синок! – закричала мати. – Так це ж чудесно! – зрадів чижик-тато і заспівав на весь ліс привіт своїм діткам – чотирьом дочкам І п’ятому синку. З тої хвилини почалися турботи про родину. Батько і мати літали цілий день і приносили своїм діткам то тлю з ялин, то гусінь, то різну дрібну комашню. Мамі все здавалося, що вони голодні, особливо синок, бо він весь час роззявляв широко рота і кричав.

– Пік! Пік! – Зараз, Пік! Зараз, любий! – хвилювалась мати, але й сміялася водночас. Він був такий кумедний, цей синок Пік!

Вечорами, коли пташенята засинали, батько і мати були хоч і зморені, але такі щасливі. їм здавалося, що кращих дітей нема ні в кого, особливо такого веселого, кумедного, як синок Пік. Та недовге було те щастя. Минав уже другий тиждень з дня народження пташенят і вже настав час вчити їх літати, як трапилася страшна подія в їхньому житті.

Раптом синє, завжди добре і миле небо похмурніло, потемніло, ніби розсердилося на весь світ. Сонце тепле і ясне кудись зникло, і страшний гуркіт залунав навколо. – Мамо! Мамо! – заметушилися пташенята. – Ми боїмося!

– Тримайтесь щільніше! – сказала мати. – Сидіть спокійно, я коло вас. – А де ж тато? – запищав Пік. – де наш тато? Тато-чижик ще зранку полетів по насіння аж на ниву за березовим гаєм.

– Він повернеться, – заспокоювала мати. – Не хвилюйтеся, дітки, він-повернеться. Страшний вітер, зовсім не схожий на той легкий теплий вітрець, що гойдав лагідно листячко в лісі, захитав навіть столітні дуби і ялини. дерева обурено зашуміли, загомоніли: – Навіщо ти порушуєш наш лісовий спокій? Але вітер на вгамовувався, і чижиха з жахом побачила, як з гілки тоненької берізки зірвалося гарненьке гніздечко-кошичок і впало разом з пташенятами додолу. – А де ж наш тато? – не заспокоювалися Пік і йога сестрички. – Він повернеться!

Він повернеться! – повторювала мама. Раптом блискавка прорізала темне, в сірих клубах хмар небо, і такий дощ полив, ніби річки були там, нагорі, і вони всі полинули на землю. Чижиха розпустила свої крила, підгорнула під них діток, а сама притулилася до стовбура ялини. Навіть ця стара ялина стогнала й рипіла від жахливої бурі.

– Тррримайся! Тррримайся! – чулося пташці, і вона, вся мокра, перемерзла, трималася з усіх своїх пташиних сил. – Тільки б тато був живий і повернувся, – думала вона, міцніше притуляючи до себе пташенят. Ббух! – з страшним гуркотом упав сусідній клен, а за ним із стогоном зломилася берізка. – Трримайся!

Тррримайся! А я витримаю, – рипіла стара ялина. На ранок небо знову, мов нічого не бувало, проясніло, і сонечко сяяло, як завжди, пригріваючи і ліс, і ниву, і квіти, і трави. Але що було в лісі і на ниві! Зламані бурею дерева валялися тут і там; на ниві, ніби скошена, полягла пшениця; багато квітів не могли навіть голівок своїх підвести. І скількох своїх жителів не долічився старий ліс!

– А де ж тато? – спитав Пік. – Він ще повернеться! – впевнено мовила чижиха, – адже він залетів далеко, аж за ниву, і там, мабуть, перебув грозу. Але й на вечір він не повернувся, і на другий ранок, і на третій. Пташки, що мешкали на сусідніх деревах, похитували дзьобиками і казали: – Бідна чижиха!

Бідна чижиха! Їй не впоратися самій. Стільки дітей! І тільки стара ялина рипіла: – Трримайся! Тррримайся!

Впорраєшся! Впорраєшся! І що було робити бідній чижисі, як не триматися?

Адже треба було годувати діток, вчити їх літати, навчати їх доброї пташиної поведінки. В сусідніх гніздах це робили батько і мати разом і їм було легше, а вона була сама, і до того ж така маленька! З сусідніх гнізд лунав веселий щебет малят, співи батьків, а її діти сиділи мовчки, і це краяло її маленьке пташине серце. Тоді вона сідала на краєчок гнізда і, хоч їй було дуже сумно, вона теж намагалася весело співати, і в своїх пісеньках завжди розповідала дітям, що тато літає десь за нивою, він нагледів там багато гусені і різної комашні і він рятує від неї дерева, а згодом він повернеться, обов’язково повернеться. діти цьому вірили, особливо маленький чиЖик Пік, бо їм, як і всім дітям, хотілося жити весело та безжурно і знати, що все таки десь літає їхній тато, як і у всіх пташенят. Вона сама вчила їх літати, і хоч тремтіла за кожний їхній рух, та не показувала цього і підбадьорювала, як могла.

– Як це добре – літати!- радів маленький Пік. А він вдався таким веселим, непосидючим, до всього цікавим, і тільки но вивчився трохи літати, як почав гасати по всьому лісі. де траплялася яка пригода чи бешкет – уже всі знали, що то справа маленького Піка. Вранці він найперший будив увесь лісовий народ своїм дзвінким голоском, сміливо встрявав у пташині бійки, витягав спід дзьоба у старших різний лісовий харч. Іноді він залітав з товаришами дуже далеко, своєчасно не повертався додому і цим завдавав матері великих турбот. Чотири дочки були куди слухняніші, і з ними було легше впоратися, ніж з одним маленьким Піком. І на нього часто сердилися сусіди, а матері було шкода його. Вона знала: якби був з ними тато, він літав би скрізь разом з Піком і радів би, що синок такий сміливий, такий вправний, що у нього такий гарний, приємний голосок і що, не зважаючи на свою легковажність, увечері він так ніжно і ласково пригортається під материне крильце і розповідає про все, що бачив і чув.

Він все таки дуже любив свою маму, маленький бешкетник Пік. На осінь він почав уже міняти своє вбрання і робитися схожим на свого батька, але він линяв, як і всі чижики, шматочками, і тому покищо мав дуже смішний вигляд. – Бачиш, скільки тобі мороки з дітьми, – сказала раз презирливо зозуля. – Чи не краще було порозкидати так яєчка, як я, і бути вільною? – Ні! – твердо відповіла чижиха. – Що б я робила без них?

А ялина рипіла: – Трримайся! Тррримайся! Так, треба було триматися, бо найважче було попереду. Спочатку пожовкло листя, потім почало падати на землю, багато пташок відлітало в теплі краї.

Сунула холодна, біла зима. Чижиха вже знала це. Вона пам’ятала торішню зиму.

Але тоді вона була ще з батьком та матір’ю, і коло неї завжди крутився веселий, співучий чижик, з яким вони потім удвох збудували своє гніздечко. Не такі вже страшні морози, якщо коло тебе рідні, а тепер вона була сама з своїми чотирма дочками і п’ятим синком Піком. Вона все ж таки намагалася бути вкупі з іншими чижиними родинами: адже йа зиму взагалі всі пташки, що лишалися вдома і не відлітали у вирій, з’єднувалися у великі зграї. У зграях були не тільки чижі, а й різні лісові маленькі птички – щиглики, чечітки, снігурі.

Вони збиралися разом і літали в село й навіть у місто шукати собі харчів. – Будь ласка, не бешкетуй! – умовляла завжди чижиха Піка: адже всі пташки з такою охотою робили йому зауваження, і це їй було завжди прикро чути. Пік обіцяв слухати її, але тільки но вилітали пташки на простір, Пік почував стільки сили в своїх крильцях, що не міг спокійно літати коло матері. Він гукав своїх ровесників, і що вони тільки не виробляли! Може б чижиха-мати іноді тільки посміялася з того, як він, перекидаючися на гілочках, натрушував снігу на буркотуху-сову, та з інших його витівок, та усі сусідки завжди починали похитувати докірливо дзьобиками і казати: – Ох, оцей ще Пік!

Такого урвиголову ще й ліс не бачив! Коли б хто міг його спинити! А мати тільки думала: – Коли б його тато побачив! А тато-чижик теж думав про це саме. Яка надзвичайна пригода трапилася з ним!

Під час грози, коли він поспішав додому, до своїх пташенят, до своєї чижихи, його зачепило зломлене дерево, і він упав. На ранок його знайшли хлопці, що прийшли в ліс по ягоди. – дивись! Чиж! Живий ще!

Вони принесли його додому, посадили в клітку, і він у них довгенько жив, поки зовсім одужав, а потім вони понесли його в місто, бо знали, що там є крамниця, де купують різних пташок. Та вони й до крамниці не донесли. Їх зупинив якийсь дядько. – Що ви несете, хлопці?

– Чижика. – А чи це справді чиж? А може горобець? – засміявся дядько. – Може ви його пофарбували? Хлопці теж засміялися. – Правда, чиж.

Купіть, він співатиме. Дядько цей дуже любив різних пташок, і в нього їх було багато – і щиглі, і синичка, і снігурі, а от чижа цього року ще не було. Він був дуже радий, що купив, нарешті, і чижика.

Але цей дядько ще дуже любив і дітей. Коли він підходив до будинку, де жив, він побачив, як школярі з їхнього двору гуляють у м’яча, а між ними бігає один маленький хлопчик, задерикуватий і веселий, та його не приймають старші в своє товариство. Все ж таки хлопчикові пощастило підбити ніжкою м’яча, і він був страшенно задоволений, але старші закричали: – Іди собі, не заважай нам! Хлопчик образився і гірко заплакав. – Іди, Андрійку, сюди! – покликав його дядько. – Не плач, бачиш, який хороший чижик у мене!

У хлопчика враз висохли сльози, а очі так заблищали, що дядькові зробилося дуже приємно, і він сказав: – Забери собі чижика, тільки годуй його щодня і напувай. – Як? Назовсім? – здивувався хлопчик. – Назовсім!

-Мамо! Мамо! – кричав у захопленні хлопчик, вбігаючи додому, – дядько Сашко назовсім подарував мені чижика! Відтоді вони зробилися нерозлучними друзями – чижик і хлопчик.

Хлопчик сам міняв чижикові воду, сипав зерно і розмовляв увесь час з ним. – Андрійка пізнати не можна, – дивувалася мати, – то всі в дворі на нього скаржилися, а тепер він весь день зайнятий цим чижиком. Чижик почав співати, лазити по прутиках, які дядько Сашко поклав між дротинками клітки. Хлопчик і всі в домі думали, що чижик дуже веселий, і хлопчик співав йому:

Чижик-пижик, Де ти був?

А насправді чижик весь час співав про своїх діток. Він згадував свого синка, маленького Піка, а стрибав по клітці, бо гадав, що може якось звільнитися зза грат. до Андрійка він, звичайно, звик, і любив його, але ж до неволі він звикнути не міг нізащо. Надворі йшов сніг, чижик бачив це у вікно, на якому стояла клітка, і серце у нього просто розривалося. Він думав: як переживе цю зиму його дружина, його дочки, його маленький Пік? І чи не забули вони його? І він співав голосно, ніби вони могли почуть його спів. А люди казали: – Який веселий чижик!

Весь час співає! А чижиха з своїми пташенятами справді переживала скрутні часи. Уся зграя знайомих пташок, до якої приєдналася і вона з дітьми, перебралась у місто, у якийсь ріденький ліс, не схожий на їхній рідний – густий темний. Вони ж не знали, що то був просто Ботанічний сад.

Пташки весь час мандрували з садка в садок, з двору в двір – де якісь крихти підберуть, де насіннячко. Взимку всі були не перебірливі: адже в такі короткі дні взимку треба було встигнути наїстися. Пташки в ці місяці гинули більше від голоду, ніж від холоду.

І не всі люди були такі добрі до пташок, як дядько Сашко і хлопчик Андрійко, що повісили на своїх балконах коробочки і сипали туди для пташок різне насіння та крихти хліба. Мати-чижиха, знайшовши таку коробочку, насамперед кликала всіх діток, а тоді вже й сама починала клювати. – От бачите, як добре! – підбадьорювала вона їх, – хіба нам багато треба! От ми і взимку ситі.

А вже ж колись прийде весна і буде зовсім добре. І тато повернеться, – додавала вона за звичкою, і їй вірив лише маленький синок Пік. Справді, весна ж мусила прийти! Так же бувало щороку, так і тепер сталося: зашуміли струмки, зазеленіли поля, прилетіли гуси і журавлі. – Пік!

Пік! – кричав і гукав чижик у клітці, – де ти, Пік? – І він бився крильцями об грати. Андрійко раптом замислився. – Мамо, я випущу чижика, йому, мабуть, хочеться на волю.

Та йому зробилось і страшно за чижика. – А що як він не знає, куди летіти, і він заблукає? А може він розучився літати?

Мамо, хай він прилітає до нас ночувати! Мама всміхнулась і сказала: – Може й не розучився. Може й не заблукає… Ти спробуй. Винеси на балкон клітку і відчини дверцята.

Андрій так і зробив. І тільки він відчинив клітку і хотів сказати: “до побачення! Прилітай ночувати!”, як чижик затремтів крильцями і полетів, полетів, зразу за той високий будинок, що на розі, а потім через Ботанічний сад, а там полем, над рікою, над нивами. Як добре знав він цей шлях!

Він летів і голосно кричав, співав: – де ви, мої дітки? де моя дружина, де мій маленький Пік? І раптом побачив: на ялині сидить гарненький жовтогрудий чижик, а коло нього невеличка сіренька змарніла чижиха, і чижик їй щось з запалом співає-розповідає. – Пік! Пік!

Синок! Невже це ти? – закричав тато-чижик. Чижиха від здивовання тільки тому не впала непритомною, що пташки взагалі ніколи в житті не падають непритомними, але з хвилину вона не могла нічого зрозуміти, а потім закричала на весь ліс: – Я ж казала, я ж казала, що ти повернешся! – Мій тато повернувся! – кричав І стрибав Пік і кинувся до тата, а потім враз почав показувати всі свої витівки на гілочках ялини – і тато не сердився на нього, як чужі пташки, а був просто в захопленні.

– Наш тато повернувся! – закричали усі чотири дочки, такі ж бадьорі і хазяйновиті, як їхня мама. – Поверрнувся, наррешті, поверрнувся! – рипіла задоволено ялина. І всі пташки тепер не похитували презирливо дьзобиками, а навпаки, вітали щасливу родину і хвалили татові-чижику його дітей і його чижиху.

Адже усім завжди хочеться взяти участь у радості сусіда. А зозуля жалібно кувала:

Ку-ку, Ку-ку! Я сама

На віку.

Їй було шкода, що вона не виростила жодного синка або дочки. Але мати-чіжиха покликала і її з усіма сусідками до себе на свято і ні слова не сказала чижикові, як їй було важко без нього. Навпаки, вона казала, як їй допомогли пережити цю зиму її чотири дочки і такий чудовий синок Пік. Чижик, звичайно, не полетів ночувати до хлопчика, хоча дуже тепло розповів про нього своїй родині, та хлопчик не сумував, бо ввечері до нього зайшов дядько Сашко й розповів йому цю історію про Піка і його батьків.

Адже цей дядько усе знав про пташок та про дітей І вмів розповідати навіть про те, чого й не бачив.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Іваненко Оксана – Казка про маленького Піка та його батьків