МАДЕЙ На високій Чорногорі Буйні вітри віють, На зеленій полониниі Сірі вовки виють;
Тисяч коней вороненьких В байраках ірзає, Тисяч гарних легінників Коники сідлає.
А ватажко, сивий Мадей, Зморщив густі брови, Чорні очі заблищали Та жаждою крові.
Поверх коней яснобарві Прапори сіяли, Байраками і дебрами
Ратища мелькали. Мрачно, скучно по майдані, Пітьма ся чорніє, Огні горять по шалашах, Легкий вітер віє.
Мадей велів чатувати Густою дебрею; Гомін далеко клекоче: “Вертаймо, Мадею!
З верх Бескида глухий дубот Бором ся шибає,
Дебр ся улягає”. – “Ніт вертаться сив Мадею З соромом додому, Глухов пущев темнов ночев Блудити по лому; З безчесними оченьками
Ясне сонце зріти, З безчесними губоньками Богу ся молити;
Кіньми зорю долиноньку, Засію стрілами, Переломлю вражі тучі, Проллю кров ріками!” Та вже, сива бородонько,
Не тобі ся бити – Під зеленов муравоньков В деревищі гнити; Не тобі вже сиру землю Тулами стелити,
Не тобі вже вражу кровцю Ратищем точити. Трублять роги жубровії, Сумно коні рзають, Шумлять тучі срібних стрілок
Та мечі бряжчають. А з байрака летить шпарко Остроє ратище,
Люто крикне сивий Мадей, А дебр заклекоче, Вовком вержесь в вражі тучі, Зубми заскрегоче. Куда мелькне ясним мечем – Кров рікою точить,
Куда ратищем засвище – Кінь їздця волочить. І рев лютший, мрак темніший По сирім майдані…
Дзвонять коні, бряжчать мечі, Тьм’ють стріли каляні. А з Мадея дев’ять стрілок Ссуть кровцю теплую,
З білих грудей три ратища Влекуться землею. Сивий Мадей утомився, І ноженьки мліють,
З слідів кровця виступає, Груди ся чорніють. Вже ж за шию ужевками
К мажі прив’язаний, За рученьки і ноженьки Вкований в кайдани. Вилетіла зозуленька, Сіла на тополі,
Закувала жалібненько: “Мадей у неволі!” – “Ой, зозуле сивенькая, Не кувай сумненько, Не задавай серцю туги – Й так мені тяжненько! Ноги залізо зриває, І в руки ся в’їло, Кровцьов груди обкипіли,
Тіло почорніло. Мої други білогруді В Бескидах дрімають, А ворони чорні крячуть, Кровцю попивають!
Моїх вірних легіників Кості ся біліють, Сірі вовки стікаються, Трупи рвуть і виють!
Ой, полети, куваючи, За темненьки звори, На зеленій левадоньці Біліються двори.
Не кажи рідному сину, Що мя уковали, Лише мене на весіллє
Насилу призвали, З студеної криниченьки Медом упоїли, А під зимну колодоньку
Спати положили”.
{!apb}