Іван Вагилевич – Мадей

МАДЕЙ На високій Чорногорі Буйні вітри віють, На зеленій полониниі Сірі вовки виють;

Тисяч коней вороненьких В байраках ірзає, Тисяч гарних легінників Коники сідлає.

А ватажко, сивий Мадей, Зморщив густі брови, Чорні очі заблищали Та жаждою крові.

Поверх коней яснобарві Прапори сіяли, Байраками і дебрами

Ратища мелькали. Мрачно, скучно по майдані, Пітьма ся чорніє, Огні горять по шалашах, Легкий вітер віє.

Мадей велів чатувати Густою дебрею; Гомін далеко клекоче: “Вертаймо, Мадею!

З верх Бескида глухий дубот Бором ся шибає,

Тьмою-вихром ідуть угри,

Дебр ся улягає”. – “Ніт вертаться сив Мадею З соромом додому, Глухов пущев темнов ночев Блудити по лому; З безчесними оченьками

Ясне сонце зріти, З безчесними губоньками Богу ся молити;

Кіньми зорю долиноньку, Засію стрілами, Переломлю вражі тучі, Проллю кров ріками!” Та вже, сива бородонько,

Не тобі ся бити – Під зеленов муравоньков В деревищі гнити; Не тобі вже сиру землю Тулами стелити,

Не тобі вже вражу кровцю Ратищем точити. Трублять роги жубровії, Сумно коні рзають, Шумлять тучі срібних стрілок

Та мечі бряжчають. А з байрака летить шпарко Остроє ратище,

Заточився під Мадеєм Кінь на колодище…

Люто крикне сивий Мадей, А дебр заклекоче, Вовком вержесь в вражі тучі, Зубми заскрегоче. Куда мелькне ясним мечем – Кров рікою точить,

Куда ратищем засвище – Кінь їздця волочить. І рев лютший, мрак темніший По сирім майдані…

Дзвонять коні, бряжчать мечі, Тьм’ють стріли каляні. А з Мадея дев’ять стрілок Ссуть кровцю теплую,

З білих грудей три ратища Влекуться землею. Сивий Мадей утомився, І ноженьки мліють,

З слідів кровця виступає, Груди ся чорніють. Вже ж за шию ужевками

К мажі прив’язаний, За рученьки і ноженьки Вкований в кайдани. Вилетіла зозуленька, Сіла на тополі,

Закувала жалібненько: “Мадей у неволі!” – “Ой, зозуле сивенькая, Не кувай сумненько, Не задавай серцю туги – Й так мені тяжненько! Ноги залізо зриває, І в руки ся в’їло, Кровцьов груди обкипіли,

Тіло почорніло. Мої други білогруді В Бескидах дрімають, А ворони чорні крячуть, Кровцю попивають!

Моїх вірних легіників Кості ся біліють, Сірі вовки стікаються, Трупи рвуть і виють!

Ой, полети, куваючи, За темненьки звори, На зеленій левадоньці Біліються двори.

Не кажи рідному сину, Що мя уковали, Лише мене на весіллє

Насилу призвали, З студеної криниченьки Медом упоїли, А під зимну колодоньку

Спати положили”.

{!apb}


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.00 out of 5)

alt

Дізнайтесь вартість своєї роботи

Безкоштовна оцінка замовлення!

Оцінимо за півгодини!

Іван Вагилевич – Мадей