УРОК 42
Тема. Іван Малкович. “Свічечка букви ї”. Глибокі роздуми сучасного поета про те, якою повинна бути людина, щоб уберегти себе, своїх близьких, свою мову, душевне багатство від зла.
Мета: ознайомити учнів із поезіями Івана Малковича, навчати виразно й усвідомлено читати його вірші, вміти аналізувати їх прихований зміст, переданий за допомогою художніх засобів, вказати на роль мови в житті людини; формувати в учнів творчу уяву, уміння логічно викладати думку; виховувати любов до рідної мови через поетичне слово, естетичні смаки
Обладнання: портрет письменника, видання його творів, виставка книжок дитячої літератури, зокрема видавництва “А-ба-ба-га-ла-ма-га”.
Хід уроку
І. Мотивація навчальної діяльності.
1. Перегляд виставки книжок дитячої літератури видавництва “А-ба-ба-га-ла-ма-га”.
2. Слово вчителя.
– Немає, мабуть, такої дитини в Україні, яка б не чула про дивовижного хлопчика Гаррі Поттера, героя книжок англійської письменниці Джоан Ролінг. Та чи знаєте ви, що Гаррі Поттер українською мовою “заговорив” саме у видавництві “А-ба-ба-га-ла-ма-га”,
Та це не єдиний успішний проект видавництва. Книжка “Снігова Королева”, перекладена російською, литовською, латвійською та англійською мовами, наприкінці 2005 року стала бестселером* у Лондоні, у 2000 році визнана Форумом видавців у Львові кращою книжкою року. Центром рейтингових досліджень “Еліт-профі” – кращою книжкою року, кращою дитячою книжкою року, а на конкурсі “Мистецтво книги України” отримала першу премію.
Ще одна книга – “Ліза та її сни” – Малковичева історія про дівчинку та знаних у світі художників – Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Пабло Пікассо, Сальвадора Далі, Брейгеля й українця Казимира Малевича – стала у 2005 році “Книжкою року”.
Та Іван Малкович – не лише видавець, він ще й поет. Із його поетичним доробком ми і познайомимося сьогодні на уроці.
II. Повідомлення теми та очікуваних результатів уроку.
1. “Знайомство з письменником”.
Його можна провести як інтерв ‘ю або прес-конференцію.
Один учень дає інтерв’ю від імені письменника. Другий (ведучий) веде прес-конференцію, надає слово “журналістам”. Запитання “журналісти” повинні підготувати вдома.
Коли “журналісту” надають слово, він повинен назвати газету чи журнал, який він репрезентує. Питання формулюються чітко, стилістично оформляються відповідно до контексту.
Ведучий (разом з учителем) готує коротку вступну промову (“Панове журналісти! Сьогодні у нас відбудеться зустріч з відомим українським поетом та видавцем Іваном Малковичем…”) та кілька запитань на той випадок, якщо інтерв’юери будуть недостатньо активними.
Учень, що грає письменника, звичайно, повинен досконало знати його біографію та творчість, тому краще таку роль доручити добре підготовленому старшокласнику або зіграти самому вчителю.
(Матеріал для вчителя. Іван Малкович народився 10 травня 1961 року в гуцульському селі Березові Нижньому Косівського району на Івано-Франківщині у селянській родині. Закінчив скрипковий клас Івано-Франківського музичного училища. Після закінчення філологічного факультету Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка працював редактором видавництв “Веселка”, “Молодь”. Тоді ним було підготовлено до друку чимало гарних видань (твори Т. Шевченка, Лесі Українки, Б.-І.
Антонича), а нових задумів було ще більше. Щоб їх здійснити, 1992 року заснував власне видавництво “А-ба-ба-га-ла-ма-га”, на рахунку якого нині більше півсотні різноманітних, чудових ілюстрованих дитячих книжок українською мовою. І. Малкович має віршовані переклади і переспіви (з польської, англійської, російської літератур). Оригінальна творчість представлена поетичними книжками “Білий камінь”, “Ключ”, “Вірші”, “Із янголом на плечі” (За кн.: Українська література: Хрестоматія нововведених творів за програмою 2002 року. – Частина друга (7-8 класи). – К.: Генеза, 2003).
– Кажуть, що дитячі казки та вірші не може писати, або й видавати, людина, яка не здатна на хлоп ‘яцтво, у душі якої не живе дитина. Як на вас, це правда?
– Ловлю себе на думці, що багато людей мене сприймають старшим. Так уже вийшло, що біологічний вік у мене менший, а виглядаю на більше. Інколи звертаюся до своїх приятелів “дитино”, спеціально ототожнюючись зі старшим і, певно, мудрішим віком… Коли ми познайомилися з дружиною – у нас різниця шість років, – вона спочатку чомусь сприймала мене як учителя. Носила мені фотографії Леонардо да Вінчі, казала, що я дуже на нього схожий.
А Андрухович, пам’ятаю, розповідав, що коли він навчався на вищих сценарних курсах у Москві, то в одній розмові згадав моє прізвище як свого друга. А йому: “Стоп-стоп, це хіба не поет 20-х років, розстріляний і так далі?..” Так само й мама Ярининої однокурсниці колись принесла тій книжку з віршами “одного чудового репресованого поета”. Можете уявити, як та однокурсниця реготала, виявивши, що той поет – Малкович.
Така вже планида моя, що мене сприймають старшим. Але хоча й виглядаю солідно й лисо-кучеряво, насправді я не такий аж дорослий. Ви знаєте, що власні дружини чоловікам, з якими живуть майже 20 років, фактично нічого доброго вже й не кажуть. Та десь перед Різдвом моя Ярина протягом одного вихідного слухала мене, слухала – а я для поради то новий рядочок з віршика про Миколая їй прочитаю, то абзаци із редагованого тексту проскоромовлю, то ще щось у цьому дусі – бо і в хатній буденщині у мені якась там творчість вирується, – а тоді раптом стала, глянула на мене ніби іншими очима й каже: “Малкович, а в тебе таким гарним набита голова!..” Суперкомплімент!
Розумієте, коли живеш поруч із дитинством, занурюєшся в дитячий світ, постійно думаєш про вірші чи прозу, щось дописуєш, довигадуєш, – дивишся на все навколишнє іншими очима. Проте, як і всім, доводиться мати в голові штовханину дуже багатьох проблем, тільки вони там якось мирно собі співіснують…
– Я знаю, що ваші діти ростуть на якісній рафінованій літературі, вони навіть інколи виступають “співавторами” деяких текстів. Але незважаючи на таку серйозність стосунків, ви можете зі своїми синами – Тарасом і Тордійчиком – як то кажуть, “змалитися” ? Чи здатні ви на якісь витівки, за що потім вкупі “отримуєте” від дружини?
– У мене старший син студент уже, і він від природи дуже серйозний, значно серйозніший, ніж його вік, вдумливий, раніше дуже любив читати. Поглинав книжки, просто аж відбирали. Не знали, що потім комп’ютер з’явиться, і дещо зміниться… Але так, справді, – хлопці допомагають мені.
Вони перші діти, які слухали переклад “Гаррі Поттера”. Я зазвичай голосно читаю їм нову книжку, яка ще в роботі, і, читаючи, правлю. Діти вкрай чутливі до фальшивого слова, їхні зауваження часто допомагають. До речі, я справді раджуся зі своїми синами – і то буває, з різних питань, навіть із серйозних політичних, хоча моя політика – видавання найкращих у світі українських книжок. Колись мені пропонували посаду заступника міністра з інформаційних питань.
Я вагався і запитав старшого сина, якому було тоді 12 років: “Тарасе, мені пропонують те то й те то, що порадиш?” Він подумав і прорік: “Татку, знаєш, у світі так багато міністрів і так мало гарних українських дитячих книжечок”. Я запам’ятав ці золоті слова. А з меншим, Гордійком, неможливо інакше, як змалюватися, бо все довкола нього крутиться, тож доводиться і самому ставати дитиною. Якось я зламав пальці на нозі, граючи з ним у футбол у коридорі.
Ми організували “світовий чемпіонат з коридорного футболу”, 66-ий матч, чи що… На жаль, я маю для своїх синів мало часу, бо приїжджаю на восьму тридцять на роботу і йду о дев’ятій вечора. І це найбільша дурниця: сидіти у видавництві, коли можна зайнятися чимось здоровішим… Але так збіглося, що видавництво дитячої книжки – це є моє хобі, моя любов і моя пристрасть… ) ще й моя годівничка.
– Я чула, ви горді, що ваші хлопці виростали під класичну музику, і навіть самі просять включити їм “справжнього Моцарта”. Це, мабуть, дуже тішить вас як батьків, для яких музика – ще один, крім літератури, сенс життя, адже і ви, і ваша дружина – скрипалі, і навіть ваше знайомство відбулося завдяки цьому інструменту?
– Син відомого дисидента Валентина Мороза, який із батьком перебував якось у нас, цілими днями цигикав на скрипці, і, видно, це моїм батькам страшенно подобалося, на відміну від мене, тому мене також віддали до музичної школи. Я дуже настраждався тоді, бо скрипка – це неприродно для дитячого вуха. Слухаєш, як пташечка співає прекрасно, а ти звуковидобуванням жахливим займаєшся. Це муки страшні, доки не навчишся бути в ладах зі скрипкою, десь до третього класу, коли вже відчуваєш, що ти дотягнув принаймні якусь ноту, і вона зазвучала згідно світовим вібраціям… Але в десять років я вже написав свою першу пісню, в одинадцять – керував невеличким дитячим хором.
Першу пісню зі сцени виконувала моя п’ятирічна сестра, а я акомпонував їй на скрипці. Дебют провалився, бо сестра заспівала перший куплет, а далі затнулася – забула й мовчить. Я це сприйняв просто трагедійно. Це ж моє перше творіння! Дуже хотів, щоб люди почули, а вона його знищила!
Нічого не лишалося, як врізати її серед сцени смичком – сестра розридалася, і зі сцени нас проводжав грім аплодисментів!
А з майбутньою дружиною ми зустрілися у березні 1985 року, і цей день ми завжди святкуємо. У київській книгарні “Поезія” влаштовувалися літературні читання, там я й побачив неймовірної вроди дівчину в червоній шапочці, яка пригортала скрипковий футляр і когось визирала. Це була зворушлива пригода – мене тут же підсватали до неї старші колеги по перу.
Вразило, що дівчина відповіла українською мовою, що звали її Ярина і що навчається в десятому класі музичної одинадцятирічки імені Лисенка. Того ж вечора ми разом пішли на концерт до філармонії. По дорозі з’ясувалося, що вона – киянка з галицьким корінням. Почали зустрічатися – скоріше як друзі-приятелі, бо Яринка була закохана в іншого, а в мене тривав роман з однокурсницею.
Але через рік із хвостиком ми побралися. Весілля відбулося спершу в Києві, а через тиждень – у Березові. Ми ходили запрошувати на весілля з короваєм, на якому був зображений цілий гуцульський світ. А які в нас були музики!
Ми з Яриною спимо вранці в кімнатці нагорі, а музики прийшли під вікна нас будити: скрипка; цимбали, сопілка – грають весільної. Ми просинаємося під дивовижну музику – такого не забудеш! А на весіллі було понад 500 гостей!
– Психологи стверджують, що дитинство має величезний вплив на все подальше життя, бо тільки малим ти сприймаєш світ своїми очима, а потім – очима суспільства. Які події ніжного віку вплинули на ваше доросле життя?
– Ми хоча й жили в селі, але воно могло б бути мікрокосмосною моделлю людського співіснування, тому що в нас там віддавна була польська школа, українська, церква і костьол із вірганом. Кажуть, навіть була синагога, але у війну її спалили. Тобто в нашому селі жили різні люди, і було доволі культурне середовище.
1486 року 26 родів було нобілітовано на шляхетство, у тому числі й роди Малковичів (по татовій лінії) і Арсеничів (по маминій). Колись до нашого Березова Франко приїжджав. До речі, тому й видавництво моє називається “А-ба-ба-га-ла-ма-га” – з оповідання Франка “Грицева шкільна наука”. “А-ба-ба-га-ла-ма-га”, якщо перекласти з дитячої мови, – це ж “абетка”. У Березові, навіть за радянської доби, був сільський театрик, у якому грав і тато мій, і мама, і навіть я у виставі “Фараони” Олексія Коломійця, де жінки стають чоловіками.
Я грав хлопчика-посильного. Приїжджав у сусідні села вже актором, а не просто хлопчиком. Вірші почав писати з восьми років. І вже у школі мрія, бути шофером.
Дитинство моє було дуже-дуже поетичне. Наприклад Різдво, колядки, адже вони в Карпатах особливі, а надто, коли їх забороняли – це ж дуже солодко. Йдеш колядувати, а там іде машина якась із району, і ти знаєш, що тобі не можна на центральну дорогу, маєш перебігти, ховаєшся, провалюєшся у сніг… З вертепом ходиш – це така скринька-театр. І в ній ми робили ліхтарики маленькі, які освітлювали Божу Матір, Ісусика, овечок…
Але дитинство моє було й сповнене багатьма обов’язками – накосити траву, привезти її, нагодувати худібку. На мені також було виховання молодшої сестри. Пам’ятаю роблю домашнє завдання, колишу її однією рукою, і вітер від колиски здуває промокальний папір. Мушу шукати його під столом…
Купа мороки була. Але дитинство надзвичайне. Воно, може, потім усе життя нас душевно годує.
– Може, тому, що у вас було таке яскраве дитинство, й нинішні книжки яскраві?
– Можливо, тільки я думаю, на відміну від психологів, що внутрішній світ дорослих від цього не залежить. Багато хто виростає у кращих умовах, яскравіших… Але згадаймо Андерсена, у якого було найбідніше дитинство, яке можна лише уявити. Його мама продавала сірники, і це був єдиний заробіток, напівжебракування фактично. По тім він це описав у геніальному оповіданні “Коробка сірників”: діб чинка продає сірники перед Різдвом, але нема покупців, вона голоднії, холодна…
Тоді вона зважується на нечуване – запалює сірники, бо хоче зігрітися. Але це великий злочин, бо ж вона спалює свій єдиний заробіток! Дівчинка бачить у сяйві цих сірників Різдвяну ялинку, гуску на столі в якихось людей, свою бабцю, яка померла. Та кличе її на небо, каже: “Тут так гарно, тут янголи…” 1 дівчинка неймовірно щаслива, вона помирає, але із прекрасною мрією, що буде разом із бабцею, що зустрінеться з янголами…
Це трагічне оповідання, як і життя автора. Знаєте, можливо, сумне – справжнє. Коли маєш тільки забави, то з тебе щось не виходить. Може, тебе життя й тисне інколи, але з того викрешується щось справжнє.
А що саме викрешеться – то вже як Бог дасть.
– На ваших книжках зазначено: для малят від 2 до 102. Якщо є такий віковий простір, то, звісно, їх можна прочитати і для себе, не тільки для дитини. А чи знаєте ви випадки, коли дитячі книжки змінили життя дорослих?
– У віковому проміжку мої книжки “для всіх малят”, тобто для тих, хто може бути дитиною на час перегортання сторінок, може скинути із себе ту полуду, яку суспільство придумало про нього: хто він, що робити повинен і як має поводитись. Я роблю книжки, які б піднімали естетичний рівень, і через них намагаюся виявити своє ставлення до світу. Я б хотів, щоб діти в моїх книжках говорили не так, як професори літератури, а як діти. І коли ми видаємо перекладну літературу, то мусимо ще й створювати дитячі говірки, сленги – і це нелегко з огляду на мовну ситуацію в Україні.
Багато російських видавництв відкриває у нас свої філіали, і вони видають книжки такою українською мовою, що краще б уже китайською. Колись до мене прийшов якось лист про книжку “Улюблені вірші”. Здається, з Дніпродзержинська.
Люди писали, що завдяки “Улюбленим віршам” вони почали між собою говорити по-українськи. Хтось їм подарував цю книжку і аудіокасету до неї. І дитятко слухало, потім навчилося цих віршів, і дорослі разом із ними… От це книжка таки й справді дещо змінила тим людям погляд на світ.
Скажімо, наші книжки російською мовою я продаю в Росії, а в Україні (доки тут така химерна мовна ситуація) я ніколи не видаватиму книжок російською, хоча це може приносити декількамільйонні річні обороти. Але ці гроші мені не печуть і не ваблять. Я вже не раз казав, що всі люблять Україну до глибини душі, але дуже мало тих, хто любить її до глибини кишені…” ( За О. Кириченко).
2. Виразне читання вірша “Свічечка букви “ї”.
3. Бесіда за питаннями.
– Які роздуми викликали у вас поезія?
– Що ви “бачили”, “чули”, слухаючи вірш?
– Із чим порівнює автор букви “ї” та “є”? А з чим у вас асоціюються ці літери української абетки? (Зверніть увагу, що у російському алфавіті таких літер немає).
– Який епітет до слова “мова” вжито у вірші? Підберіть ще кілька епітетів до цього слова.
– Які ще відомі вам художні засоби використав автор?
– Як ви вважаєте, чи “можуть настати і такі часи, коли нашої мови не буде пам’ятати навіть найменший соловейко”? Що, на вашу думку, треба зробити, щоб цього не сталося?
– Поясніть зміст рядків: “Тому не можна покладатися тільки на солов’їв, дитино”. Чому саме таке звертання (“дитино”) вживає письменник?
– Визначіть основну думку твору.
(Матеріал для вчителя. Відверто притчовий зміст має поезія “Свічечка букви “ї”. Використавши форму ліричного монолога сільського вчителя, автор осмислює наболілу проблему ролі рідної мови у становленні особистості. І. Малкович уникає фальшивої патріотичної риторики, натомість удається до оригінальних образів-символів, поетизую чи літери алфавіту, притаманні лише українській мові “ї”, “є”, які мас захищати дитина змалку…
Устами ліричного героя – сільського вчителя – поет висловлю свій пекучий біль з приводу нехтування рідної мови. І, як заключний акорд, звучить притчовий фінал ліричного сюжету: “Тому не можна покладатися тільки на солов’їв, дитино”. Отже, у підтексті вірша звучить думка про необхідність боронити найдорожчу святиню народу від загрози винищення. Виразно дидактичне спрямування вірша пом’якшується щирістю й виболеністю почуттів, якоюсь притаманною лише І. Малковичу дитинною безпосередністю, що увиразнюється вживанням слів демінутивів (пестливо-зменшувальних) (За Н. Анісімовою).
4. Поетичний практикум.
– Дослідіть особливості римування та строфічної будови поезії. Спробуйте визначити віршовий розмір. Як називається вірш без рими і впорядкованого розміру, з довільним чергуванням рядків різної довжини? Чому, по-вашому, у ньому відсутні розділові знаки? (Їх замінює своєрідний лад ритмічної мови).
Пригадайте прізвище українського поета, який писав твори, подібні за віршовими особливостями до поезії Івана Малковича “Свічечка букви “Ї” (ви вивчали їх у сьомому класі).
III. Підбиття підсумків.
IV. Домашнє завдання.
Уявіть, що вам доручили проілюструвати українську абетку. Намалюйте або опишіть словами, які асоціації викликає у вас та чи інша літера.
*Бестселер (англ. bestseller, від best – кращий і sell – продавати) – книга, що видається великим тиражем, враховуючи читацький попит чи комерційні інтереси, часто зумовлені “модою”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)