Іван Липа
У невідому путь
Черепаха з’явилася на світ у затишній долині, біля широкого ставу, що поріс очеретом. Цілі рої веселих комашок були їй солодкою поживою. Коли вдоволена, грілася проти сонця, – усе дивилася на далеку гору, де сідали орли ширококрилі.
Звідти щоранку випливало в тихе повітря сонце тепле, а ввечері виходив місяць ясний. Там небесна блакить ніжно обнімала зелену верховину… І полюбила черепаха сонце і місяць, і блакить небесну, і забажала до нестями пізнати їх.
Помандрувала в далеку, невідому путь…
Смерть однаково неминуча їй – страшна і дочасна. Лізе вгору уперто, довгі роки, усе поволі, усе обережно, посуваючись нога за ногою. Постаріла, мохом поросла. І чим вище підіймається, тим менше знаходить собі поживи, тим слабше гріє сонце її холодну кров, і тим далі од гори одходить небесна
Лізе ще довго-довго… Терпить голод і холод, зневіряється потроху в своїх силах, частіше повертає голову, щоб подивитися в теплу долину повну поживи й безжурного життя. Вернулась би назад, – так не може спуститися з крутої гори, бо зараз же покотиться каменем і буде їй смерть.
Лізе знову угору, а дивиться вже у долину… А коли, зовсім знесилена й зневірена, стала на саме верхів’я, то побачила: Холодне сонце стоїть високо-високо, світлий місяць сходить далеко-далеко, а блакить небесна аж за місяцем і за сонцем…