Історична тема в драматургії А. С. Пушкіна

Незабаром після закінчення “Бориса Годунова” Пушкін задумав створити ряд нових драматичних добутків на сюжети із самих різних історичних епох і життя різних народів. Ще під час посилання в Михайлівськім у його творчій свідомості виникли задуми декількох п’єс. Три з них одержали надзвичайно стрімке втілення: за два тижні Пушкіним були кінчені ” Скупий лицар “, ” Моцарт і Сальери “, “Кам’яний гість” і ще через день четверта з “маленьких трагедій” – \’Бенкет під час чуми”.

Якщо в “Борисі Годунове”

Пушкіна переважно цікавили більші історичні події, “доля народна”, те в “маленьких трагедіях” поет зосереджується на “долі людської” – найглибшому психологічному аналізі людської душі, охопленої всепоглинаючої, але егоїстичною й тому руйнівною пристрастю: скнарістю, заздрістю, чуттєвістю. Як носії цих страстей Пушкін бере натури неабиякі, людей великого розуму, величезної сили волі. Але оскільки страсті, ними що володіють, носять різко індивідуалістичний, сугубо егоїстичний характер, вони неминуче тягнуть їх на шлях лиходійств і злочинів.

Скупий лицар споруджує будинок своєї марної могутності

страшною ціною людських сліз, крові й поту. Сальери – цей “жрець” “чистого мистецтва”, жагуче люблячу музику, однак не заради того, що вона несе людям, а заради її самої, – злочинницьки вбиває Моцарта, марне намагаючись виправдати у своїх власних очах це вбивство тим, що воно нібито здійснюється в ім’я відновлення потоптаної справедливості, в ім’я порятунку мистецтва. У той же час саме незвичайність натури повідомляє образи Скупого лицаря й Сальери справді трагічну силу. Особливо виразний образ барона Пилипа.

Жахаюча – “демонічна” – фігура середньовічного лицаря-лихваря з його нещадністю, попранням у собі всіх людських почуттів і прагнень, ненаситною жадібністю, божевільними мріями про безроздільне панування над миром виростає в лиховісний образ-символ: уособлення ” століття-торгаша”, як Пушкін назвав свою сучасність.

Головний герой “Кам’яного гостя” – легендарний іспанський спокусник – є одним з так званих вічних літературних образів, що піддавався кількаразовій розробці в різних літературних творах і до й після Пушкіна. Тим рельефнее виступає оригінальність і своєрідність пушкінського трактування характеру Дон Гуана. Його герой, що любить життя і її насолоди й сміло граючий зі смертю, веселий, заповзятливий, безтурботно-зухвалий і завжди закоханий, викликає мимовільну симпатію, і не тільки з боку спокушених їм жінок. При всій мужності Дон Гуана є в ньому і якійсь чарівній дитячості. “Я щасливий! Я щасливий, як дитина!” – у захваті викликує він, домігшись у Ганни згоди на побачення.

Однак у своєму безтурботному й бездумному егоїзмі, у готовності обійняти увесь світ тільки тому, що сам він почуває себе до країв переповненим щастям, Дон Гуан робить найтяжчий моральний злочин: кличе статую вбитого їм Командора прийти до будинку своєї вдови й стати у дверей на годинниках, поки він, його вбивця, буде насолоджуватися її пещеннями. Так розкривається Пушкіним найглибша аморальність егоїстичного донжуанства.

Пафос четвертої “маленької трагедії” – “Бенкету під час чуми” – торжество людського духу над смертю. У пісні Мері з винятковою силою виражені чистота й самовідданість великого жіночого почуття. Гімн голови бенкету – Вальсингама виконаний захвату боротьбою, непохитної мужності, сміло виклик, що кидає, усьому, що загрожує людині загибеллю. Але перед особою смертельної погрози Вальсингам, як і Дон Гуан, стає на шлях егоїстичних, почуттєвих насолод, смерті, що загострюються особливо близькістю. І в цій “маленькій трагедії” немає ніякого моралізування. Вальсингам відхиляє традиційну (релігійну) шлях: не йде за священиком.

Але “глибока замисленість” голови, який завершується “Бенкет”, особливо знаменний.

Розкриваючи характери з винятковою широтою, розмаїтістю й поглибленістю, які так захоплювали його в Шекспірі, поет ще більше конденсує “вузьку форму” трагедії класицизму. У цих тісних рамках він із захоплюючим драматизмом і винятковою глибиною розгортає трагедію душі, одержимою пристрастю, що піднята на висоту ідеї, і ідеєю, що придбала всю силу страсті. Надалі становленні й розвитку російського реалізму “маленьким трагедіям” належить видатна роль.

У них укладене основний початок того проникливого й безстрашного аналізу діалектики людської душі, що складе одну з найсильніших сторін наступного російського реалізму. Цей досвід потім освоїли й розвили у своїх романах Толстої й особливо Достоєвський.

Пушкіну, мабуть, як нікому іншому з російських письменників, була властива здатність із винятковим художнім проникненням “описувати зовсім сторонній мир”, говорячи словами Бєлінського, “бути як у себе будинку в багатьох і самих протилежних сферах життя”, малювати природу й вдачі навіть ніколи не бачених їм країн. Кожна з “маленьких трагедій” відрізняється своєю чітко вираженим національним фарбуванням. У той же час їх поєднує “щира національність” Пушкіна, що, зображуючи “сторонній мир”, “дивиться на нього очами своєї національної стихії”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)


Історична тема в драматургії А. С. Пушкіна