Ірена Карпа – Білявчик

– Excuse me? – перепитав вилупок. – Шмаруй, кажу, звідси! – штовхнула його на сходи я. – Ну-ну… – загуркотів привид з пітьми туалету. Довелося зачинити і його.

– Фух! – я всілась на диван і витерла піт. З п’ятого поверху знов щось скинули на мій балкон. Може, нарешті, самогубство? Дідька лисого: суїцидальні думки замучили лишень стару шубу.

Падаючи, вона ще й зламала мого кактуса. – У-у-у, прощавай, єдиний друже… – я заплакала. – Сльозия, навєрно, нарєвєла їх… – завила лярва-сусідка й безпардонно посунула до

мого телефону. Той дзявкнув їй просто під пальцями і я вхопила слухавку. – Га?

– В сраці нога! (Коханий був вишуканим ком тужур). Ти збираєшся вступати в партію радикальних м’ясоїдів? – Нє… Я їм тїльки гречку з цибулею. – Ну й правильно, я теж ото… купив собі соєвого стільця й висівкову канапу.

– Ой бо… – я кинула слухавку. Сусідка жваво шпурляла бігуді в унітаз і шалено раділа бульканню. Я зітхнула й пішла геть із розчиненої квартири. – Може б то коханця собі знайти? – спитала я пенсіонерку перед під’їздом.

Та спобувала вдарити мене костуром, але промазала. – А що, ідейка –

люкс! – і я одразу підстрибом звернула наліво. Ну нє: в цьому кварталі коханці не водяться.

Тут живуть самі трухляві бабки зі своїми котами. А котів я щось щось не дуже… О!!!

Тю-тю-тю, який білявчик! Гарнюня! – Іди-іди, не бійся, – я присіла навпочіпки і простягла до нього руки.

Білявчик злодійкувато озирнувся, а тоді – р-раз! і стрибнув мені в обійми. – Танцювати вмієш? – жартівливо насупилась я. – Ну, тільки, як дуже п’яний… – засмутився Білявчик. – Зате у мене світлі очі й з біса хороший торс! – Угу. Тоді злізай на землю і поцілуй мене в плече.

Білявчик скорився. О, і губки так нічо’: м’якенькі, ніжні.- Ну, добре. Значить, будеш моїм Коханцем. – Ур-ра! – губки й оченята знов заплигнули мені на шию.

– Ух ти ж який… авторитарний! – я скинула його з себе, як мадам горжетку. – Давай руку. Іди чемно і не кохайся, поки не просять. – Тож тепер нас стало двоє: я і Білявчик. Так і в партію вступати не страшно. – Мабуть, крім Маркеса нічого й не читав? – галантно спитала я. – Палковніку нікто нє пішет… – зацвірінчав Білявчик. – А куди ми йдемо? – Цить.

Побачимо, – сказала я собі, бо поняття не мала, куди веду цю незрівнянну істоту. Може, цілуватися? О, тоді – побіля моря!

До моря на метро не заїдеш, тож ми злапали жовте таксі. Романтіка… – Хвильки тихо гойдали чайок, матраци і сміття. За смугастим шезлонгом маячив безлюдний куточок. Я постелила Білявчика й зібралась було позіхати, та раптом…

– Ой, а ти ж славетно цілуєшся! – розплющила я очі. – Де навчився? – У тебе… – опустив оченята. – Та ну? – Ага.

Просто все повторював за тобою, – і виконав ще один запаморочливий цілунок. “Але ж, – міркувала я поміж тим, – коли ти – моє дзеркало, то я що – ледь не збоченка?!” – Королево… – простогнав Білявчик. Мені стало смішно: ги, яке дурнувате слівце. – Пробачте, ви не могли б звільнити територію дитячого пляжу? – поцікавився ще один білявчик (у міліцейській формі).

– А ми її й не кабалили! – нахамуляв мій. – Як же мене дістала ця спека! – пожалівся міліцейський і сів до нас. Я розщепила йому комір сорочки.

– Може, попірнати? – ліниво мовила я. – В тебе? – пожвавішав Білявчик. – Пірнати нудно, – зауважив міліцейський, – і, до того ж, заборонено. Ми розцілувалися з міліцейським і пішли до когось додому.

Виявилось, що до мого Коханого, бо ні в мене, ні в Білявчика дому не було. Ні, в мене, здається, зранку був, але якийсь дивний… Та, до Коханого ближче. І стіни в його під’їзді краще розмальовані. – Коханого чи ключів, на жаль, не виявилось.

У поштову скриньку Білявчик ніяк не влізав, та й місця там лише на одного. Ох… – Може, ти голодна? (Боже милий, скільки турботи!) – Ні, життя моє, я неїдюща. Борюся за здорове співіснування: я не їм рослин, – комарі не їдять Мене.

– А-а-а… – повівся Білявчик. – А ти як? – Ну, тепер як і ти! – бадьоро нагнав він бурчання в животі. – Пішли, дурненький, я роздобуду тобі гречки.

– З цибулею? – А то ж як! – Я… Я тебе обожнюю! – луна від поцілунку облетіла три квартали. “Час макітрити!” – збагнула я. – Ти кохав коли-небудь? -Так…

– Ну, я не маю на увазі першу вчительку чи голу тьотю в кіно. – А, тоді ще ні. Тобто, ДО ТЕБЕ ще ні. – Що-о-о?!! – ( нє, це не я так зарепетувала). Якась руда паплюжа краля вискочила з-за рогу, мов Пилип із плантації й перелякала мого Білявчика до гикавки.

– Гапику, до мене! – шмагнула вона шкіряним батогом і так труснула брязкальцями на цицьках, що мене аж дрижаки вхопили. Білявчик лупився на неї, як кріль на пожежний шланг, і не переставав гикати. Найдурніше виглядала я, з відкритим ротом спостерігаючи кінець свого щастя. Руда самиця кілька разів хижо клацнула зубами, а відтак ласо завсміхалася. Білявчик чи Гапик, хамидло таке, навіть не озирнувшись, підібгав оте “замість хвоста” і поповз до рудої.

Та почухала йому за вухом і вони гидотно затягли: “Палковніку нікто нє пішет… “. Обійнялись, потвори, і прощай, моє ти диво синьооке… Хоч би тобі волоска білявого встригла – де там… Піду, певно, бігуді в каналізації ловити, бо ще, чого доброго, в партію м’ясоїдів захочеться.

Радикальних. … Ех, білявчику, білявчику…