Василь Стус писав вірші про кохання. Сказати так – те саме, що сказати: “Пушкін написав вірші про пам’ятник Петру І”.
Замисліться тільки: майже вся лірика, присвячена коханій, синові, сім’ї, написана за десять тисяч кілометрів від них, у неволі, з постійною гіркою думою про те, як ускладнив і покалічив він їм життя. Цей біль за безневинні страждання жінок виплеснувся у вірші на мотиви української народної пісні “їхали козаки”, в якій є такі рядки:
… прив’язали Галю до сосни косами,
Розійшлись по лісу, назбирали
Підпалили сосну від гори до низу…
Полум’я, в якому горіла ніжна, довірлива дівчина, охопило серце поета. Свою провину перед жінкою він відчував особисто – і як провину усього людства перед коханою, матір’ю, нареченою:
Прости мене, що ти, така свята,
На тім вогні, як свічечка, згоріла.
О як та біла білота боліла,
Як боліла біла білота!
Василь Стус уявляє кохання як такі відносини, коли люди стають – одна душа, одне тіло, одна доля. Тільки взаємна щирість і жертовність роблять любов справжньою:
Віддай мені своєї смерті частку,
Візьми од мене часточку життя,
Вдвох уникнем
У неволі, у розпуці він береже спогади про щастя, яке тільки в снах повертається до нього:
Наснилося з розлуки, наверзлося,
З морозу склякло, з туги – аж лящить.
Над Прип’яттю світання зайнялося –
І син біжить, як горлом кров біжить.
Клята жіноча професія – чекати чоловіка з моря, із шахти, із тюрми… Василь Стус із далечини очима душі бачить, як у порожній кімнаті біла, немов стіна, притомившись чекати, спить самотня жона. Оте простонародне “жона” надає дуже особистого смислу поезії, мов щось суттєве намагається передати рідній людині поет – свій біль, тугу, співчуття.
Згодом тяжчають спогади й думки. Муки близьких людей додають ще більшого болю в засланні, і стають перед поетом постаті жінок, розлучених з ними.
Жінку лишив на наругу, маму лишив на біду. Рідна сестра, як зигзиця, б’ється об мури тюрми… Безрадісна повість підхопить до фіналу.
Уже й поет готовий до смерті, з нею тепер буде шлюб. А сниться дім, сниться, як
Спить кохана. Мати спить.
І навзнак,
По вечірній зморі впавши,
Син міцно спить.
Останнє прохання – “відпусти мене, ясновельможний: бачу Україну в тьмяних снах” – крає серце.