“Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної, із ранкових туманів, з небесних октав… ” – це твердження В. Симоненка з прологом до створеного ним чаруючого образу коханої.
Найбільше сподобався мені його вірш “Вона прийшла”. Це поезія про перше велике, несміливе кохання, що проникає в душу людини, в її зачарований світ. Кохана з’являлася юнакові тільки в романтичних маревах якоюсь неземною красунею. “Вона до мене випливла з туману моїх юнацьких, несміливих снів”.
Так напише про своє почуття В. Симоненко.
Душу героя заполонило
Прийшла любов непрохана й неждана,
Ну як мені за нею не піти?
Читаючи ці рядки, розумієш, що В. Симоненка захопило безмежне, чисте, як сльоза, світле й прекрасне, як вранішня зоря, всеперемагаюче кохання.
Чи завжди кохання є таким? Може, хтось любить по-іншому? Показовою щодо цього є поезія “Мені здавалась пошлою й бридкою… ” Ліричні герої цього вірша розповідають про свої любовні втіхи й насолоди, смакують еротичні плітки, сміючись зі справжнього кохання.
У поета вони викликають осуд, огиду – фізичну і моральну. Він доходить висновку: брутальність і
… І я мовчав. Я не хотів про тебе
Розповісти завзятим брехунам,
Які б моє кохання осміяли.
Тільки в інтимній ліриці В. Симоненка є ліричні рядки, які вражаюче точно відтворюють сум’яття душі, розтривоженої коханням.
Це зовсім не нова тема в літературі. І, здавалося б, хто ще може краще сказати про кохання, ніж зробили це Пушкін, Шекспір, Рильський, Фет. Вічна тема! Але В. Симоненко, не конкуруючи з ними, не змагаючись, зумів створити такі прекрасні, зворушливі поезії, які хвилюватимуть ще не одне покоління читачів.