“Чи не одинокий мужчина на всю нашу новочасну Європу”, – так сказав про Лесю Українку її літературний побратим, Іван Франко. Лариса Косач (справжнє ім’я Лесі Українки-письменниці) заслуговує на таку характеристику, якщо під чоловічими пріоритетами мати на увазі мужність, силу Духа, стійкість, вольове начало, здатність до інтелектуальної праці, до масштабних узагальнень та історичних знахідок. Усе це незаперечно охоплює титул “дочки Прометея”, тим більше якщо врахувати, що “прикута до скелі” – до своєї фатальної, на
Так небагато – всього лише кілька поезій – розповідають про її інтимні почуття. Судячи з того, що пощастило прочитати із творчості і “про життя та творчість”, найбільше значення у житті поетеси мали двоє чоловіків. Другий (виходячи із послідовності знайомств),
Хоча їх продиктували, на жаль, горе, скорбота, страх перед утратою коханого. Це було як сліпучий спалах серед суворого життя амазонки. Він помирав – а її від божевілля рятувала творчість. Драматична поема “Одержима” – плід цієї невимовно тяжкої ночі й Лесин порятунок, бо таки – вимовила. “Я її у таку ніч писала, після якої, певно довго жити буду, коли зараз жива осталась”, – писала Леся. “Одержима” – про Христа і горду Міріам, котра так любила Його, що насмілилася не любити ворогів Христових (згадаймо біблійне “любіть ворогів ваших”). Поетеса справді бачила у своєму згасаючому другові Месію.
Життям пожертвував заради соціалізму. І з її розпачу, з її скорботи за Мержинським, здається, зродилися слова одержимої Міріам: Усі ви допустили, щоб Месія Кривавий викуп дав за ваші душі. І вам прийнять його було не тяжко? Спочатку поетеса виснажила себе духовно й інтелектуально. А потім вже не “одинокий мужчина на всю новочасну Європу”, а Жінка, смертельно зранена жінка плакала віршами, як виплакав свого часу Франко у “Зів’ялому листі” свій біль і самотність.
У цих кількох Лесиних творах на смерть коханого – “як можна більше квітів”. Ці квіти, ці в’янучі троянди (“Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами…”, “Квіток, квіток, як можна більше квітів…”) – це, власне, вінки на могилу. У цих поезіях нема хитросплетінь думок, нема екстравагантності образів.
Вони прекрасні щирістю почуття і глибиною туги. Колись поетеса мала відвагу перед цілим світом назвати себе Українкою. Вона таки була українкою, бо якось органічно обізвалось у ній прадавнє язичницьке чуття: відголосити так, як із прадавніх часів проводжали найближчих плачами та голосіннями її пра-пра-пра-родичі… Інтимна лірика Лесі Українки дуже скромна за обсягом (може, з десяток чи трохи більше віршів, серед них поезія у прозі: “Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами”, “Все, все покинуть, до тебе полинуть”, “Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти”, “Я бачила, як ти хиливсь додолу”, “То,, може, станеться і друге диво”, “Уста говорять: він навіки згинув”, “Ти не хтів мене взять, полишив мене тут на сторожі”, “Квіток, квіток, як можна більше квітів” та інші). Вони художньо нічим не гірші від її громадянської чи філософічної поезії – але це трохи інша Леся, не тільки “дочка Прометея” чи співачка “досвітніх огнів”, а вразлива любляча жінка, яка не криється ні зі своїм ігочуттям, ні зі своєю слабкістю. Цим її інтимна лірика близька мені і зрозуміла.
Вона в моїй уяві перетворює поетесу-легенду на прекрасну жінку, яка вміла любити…
(2 votes, average: 4.50 out of 5)