Індивідуальним втіленням художнього методу є стиль. Якщо метод визначає загальний напрям творчості, стиль віддзеркалює індивідуальні властивості художника слова. За влучним висловом Л. Тимофеева, “в методі знаходять насамперед те загальне, що пов’язує митців, а в стилі – те індивідуальне, що розділяє їх: особистий досвід, талант, манера письма та ін.”.
С тил ь – це сукупність художніх особливостей літературного твору. В ширшому розумінні стилем також називають систему художніх засобів і прийомів у творчості окремого письменника,
Термін “стиль” походить від латинського слова “stilos”, що позначало загострену паличку для писання на вощаних дощечках. Згодом, завдяки метонімії, стилем іменують саме письмо, почерк, своєрідність складу, а пізніше – індивідуальні особливості творчості письменника загалом. Поняття стилю сьогодні є багатогранним, а в багатьох аспектах – невизначеним.
Про стиль говорять не лише в літературознавстві, а й у лінгвістиці, мистецтвознавстві, естетиці, культурології. В різноманітних сферах суспільного життя й побуту також застосовують
Одні літературознавці вважають правомірною таку універсальність категорії стилю, другі стверджують, що можливо вести мову лише про індивідуальний стиль письменника, треті – лише про “великі” стилі, пов’язані з добою й літературним напрямом.
Найпоширенішим у науці про літературу є розуміння стилю як індивідуальної творчої манери, “творчого обличчя” окремого письменника. Олександр Блок стверджував “Поети цікаві не тим, що в них є загального, а тим, чим вони відрізняються один від одного”. Стиль письменника пов’язаний не лише з обраним художнім методом, а й із творчою індивідуальністю митця. За знаменитим афоризмом французького вченого Бюффона, “стиль – це людина”. Цікаво, що такий підхід до стилю мав місце ще в античну добу.
Видатний давньогрецький філософ Платон, відзначаючи зв’язок стилю з творчою індивідуальністю, писав: “Яким є стиль, таким є характер”. А давньоримський драматург Сенека говорив, що стиль “є обличчям душі”
Гцит. за: 39, 224\. Багато хто з літераторів XX століття також подібно тлумачить стиль. Так, О. Блок зауважував: “Стиль усякого письменника так тісно пов’язаний із змістом його душі, Щ° досвідчений погляд може побачити душу за стилем…”.
Стиль літературного твору пов’язаний не лише зі “змістом душі” його автора. За стилем можна побачити також і образи твору, героїв, характери, ідейний зміст. Наприклад, стилю “Стороннього” Альбера Камю притаманні свої художні особливості. “Сторонній”, за висловом Д. Наливайка, “…вражає надзвичайною стриманістю й прямотою вислову, бідністю епітетів і майже повною відсутністю тропів, якоюсь навмисною знебарвленістю”.
Ці стильові особливості, наголошує вчений, “…перебувають у прямій відповідності зі змістом твору, сутністю героя і обумовлюються ними”. Стильова своєрідність “Стороннього” не тільки розкриває екзистенціальну “душу” Камю. Беручи до уваги те, що оповідачем у повісті є сам “сторонній”, Мерсо, стиль твору виражає структуру світосприйняття головного героя, його екзистенціальну свідомість, для якої “існує лише теперішнє, наявне, що в даний момент сприймається чуттями. Причинно-наслідкові зв’язки послаблюються, і кожен предмет, кожна чуттєва мить тяжіє до відокремленого існування”.
Звідси – специфіка стилю “Стороннього”, в якому, за словами Ж.-П. Сартра, “між кожною фразою світ знищується й відроджується”, і кожна фраза твору – це “острів”.
Деякі вчені розглядають індивідуальний письменницький стиль як своєрідність мови. Однак такий погляд, характерний для стилістики як розділу мовознавства, для дослідження явищ літератури є занадто вузьким. В. Жир-мунський писав: “У поняття стилю літературного твору входять не лише мовні засоби, але також теми, образи, композиція твору, його художній зміст, втілений словесними засобами, але не такий, що вичерпується словами”.
Все це – носії стилю. До них можна віднести також сюжет і жанр.
Стиль – це явище цілісне. За висловом В. Жирмунсько-го, поняття стилю “…означає не тільки фактичне співіснування різних прийомів.., а внутрішню взаємну їхню зумовленість, органічний чи систематичний зв’язок, що існує між окремими прийомами”. І хоча стиль пов’язаний з категорією художньої форми, з оригінальним використанням певних художніх прийомів і засобів, необхідно вбачати в стилі також і зв’язок зі змістом твору, з його ідеєю, проблематикою, письменницьким світоглядом. Той же В. Жирмунський стверджує: “Художній стиль письменника являє собою вираження його світогляду, втілене в образах мовними засобами”.
Тому-то стиль як явище форми “неможливо вивчати у відриві від ідейно-образного змісту твору”.
Індивідуальний стиль – явище неповторне. Він є свідченням мистецького таланту автора. Недарма великий Гете вважав, що далеко не всі письменники мають свій стиль.
Стиль, на думку Гете, є найвищим ступенем художньої довершеності, якого досягають лише окремі майстри. До середніх літераторів автор “Фауста” застосовує термін “манера”, а для “найгірших” – “наслідування”. Тим, чим для Гете є “стиль”, для В. Бєлінського є “склад” (рос. – слог), – у XIX столітті це поширене поняття було синонімічним стилю.
Склад, за висловом Бєлінського, – “…це сам талант, сама думка. Склад – це рельєфність, наочність думки; у складі вся людина; склад завжди оригінальний, як особистість, як характер . За почерком упізнають руку людини й за почерком визначають достовірність власноручного підпису людини – за складом упізнають великого письменника, як за пензлем – картину великого живописця”. Схожу думку висловлює і Антон Чехов: “Якщо в автора немає “складу”, він ніколи не буде письменником”.
Видатні письменники завжди приділяють величезну увагу своєму стилю, роботі над ним. “Все, що в мене є, – це мій стиль”, – говорив блискучий стиліст Володимир Набоков. А великий французький письменник Гюстав Флобер мріяв написати книгу, яка б трималася виключно на внутрішній гідності стилю.
Завдяки стилю митець творчо відтворює чи перетворює, художньо опрацьовує життєвий матеріал. Загальні теми, проблеми, події набувають в індивідуальному стилі письменника своєї художньої неповторності, адже вони “перепускаються” через особистість митця. Стиль, “стилос” – колись загострена паличка, а нині “перо”, є, за виразом Франца Кафки, не просто “інструментом”, але “органом письменника”.