ІМРУ-УЛЬ-КАЙС, Хундудж ібн Худжр аль-Кінда

(бл. 500 – середина VI ст.)

ІМРУ-УЛЬ-КАЙС, Хундудж ібн Худжр аль-Кінда (бл. 500 – середина VI ст.) – доісламський арабський поет.

Iмру’улькайс походив із вельможного бедуїнського роду. Батько Iмру’улькайса був могутнім вождем племені, жорстокою і несправедливою людиною. Одноплемінники, які боялися посилення могутності племінних вождів і боролися з їхніми претензіями на абсолютну владу, вбили батька Iмру’улькайса.

Традиційна біографія повідомляє, що дитинство та юність поет провів у розкошах, що, зрозуміло, не було характерно

у минулому для спадкоємців племінних вождів, які жили у звичайних умовах суворого бедуїнського побуту. Змалку Iмру’улькайс проявив великі здібності до поезії й описував у віршах свої розваги та любовні пригоди.

Батько намагався змусити його відмовитися від “віршування” і врешті-решт прогнав з дому. В цьому також виявилося уже нове, “шляхетне” уявлення про те, що віршування – негідне заняття для “княжича”, на відміну від давньої патріархальної поваги до поетів.

Із групою таких самих вигнанців Iмру’улькайс блукав пустелею, від одного оазису до іншого, полював, складав пісні. У вигнанні

він дізнався про смерть батька і заприсягся відімстити за нього. Разом зі своїми спільниками із сусідніх племен він розпочав війну з рідним племенем, але був переможений. Тоді Iмру’улькайс через хасанідського еміра випросив дозвіл візантійського імператора Юстиніана відправитись у Константинополь.

У Константинополі Iмру’улькайс спробував заручитися підтримкою Візантії, але на зворотному шляху помер.

Традиція вважає Iмру’улькайса “творцем” касиди з усіма її композиційними елементами. Найвидатнішим твором Iмру’улькайса вважається його му’аллака. У середні віки араби оголосили її неперевершеним шедевром і навіть художнім еталоном.

Оцінюючи який-небудь поетичний твір, вони говорили: “Це ще довершеніше, ніж касида “Почекайте! Поплачем!” чи “Це ще відоміше, ніж касида “Почекайте! Поплачем!”

Згідно з традицією, свою му’аллаку Iмру’улькайс створив на знак пам’яті зустрічі зі своєю коханою. Цей день, названий за місцем зустрічі “днем Дарат-Джульджуль”, як свідчать середньовічні коментатори, ознаменований наступною подією.

Закоханий в Унеїзу, Iмру’улькайс вдався до хитрощів, щоб зустрітися зі своєю коханою. Під час чергового перекочовування поет відстав від своїх одноплемінників і сховався поблизу місця купання в Дарат-Джульджуль. Коли Унеїза разом з іншими жінками прийшла сюди і ввійшла у воду, поет зібрав розкиданий на березі одяг, всівся на нього і заявив, що не віддасть його до тих пір, поки купальниці не вийдуть голими з води. Після тривалих сумнівів жінки були змушені підкоритися, причому останньою з води вийшла Унеїза.

Одягнувшись, жінки почали дорікати Iмру’улькайсу за легковажну поведінку, але він одразу ж зарізав свого верблюда і щедро пригостив їх вином і печеним м’ясом. Жінки, зворушені вчинком поета, із вдячності понесли сідло його верблюда на собі до племінного стійбища.

У першій частині поет, споглядаючи залишене стійбище, згадує, як колись зазнав кохання та гіркоти розлуки. У другій частині він описує свої любовні пригоди, побачення з Унеїзою і особливо зупиняється на подіях “дня Дарат-Джульджуль”. Третю частину касиди поет присвячує змалюванню життя в пустелі (полювання, кінь, гроза, ніч і т. д.).

Дві головні теми – кохання та природа – проходять через усю поезію Iмру’улькайса. Розвиваючи їх, поет розповідає про людей і події. Описи злигоднів і випробувань змінюються у нього розповіддю про радощі та щасливі моменти життя, а в цілому перед слухачем виникає строката картина життя в Аравійській пустелі.

Iмру’улькайс справедливо вважають неперевершеним майстром описів. Поет умів побачити високу поезію в одноманітному житті бедуїна і відтворити її економно та яскраво: “Нам трапилась отара диких вівців. Самиці були схожими на дівчат у довгих платтях, які прогулюються навколо ідола Дувара. І зненацька вони розсипалися, наче намистини з намиста на шиї вельможі”.

Інколи в піснях Iмру’улькайса звучать скарги на долю, гіркота людини, яка зіткнулася з несправедливістю та розчарувалася в житті. Джерелом цієї гіркоти були явища суспільного “лихоліття”, яке зачепило також і долю поета. Звідси нотки скептицизму, розчарування і мотиви смерті: “Я бачу, як ми швидкими кроками наближаємося до неминучої смерті…

Досить я покружляв у цьому світі, і тепер я натомість погоні за здобиччю хочу повернутися цілим”.

Твори Iмру’улькайса завжди вважалися зразковими, і їх охоче наслідували як поети доісламського, так й ісламського часу. А. Кримський назвав Iмру’улькайса найвидатнішим серед доісламських арабських поетів. Окремі його вірші переклав В. Мисик.

За I. Фільштинським

= 2b c жаз”), видану вже після смерті (Ікбал помер у 1938 p.).

“Книга Джавіда” – складний твір; його тема – мандри душі небесними сферами, небесна подорож у пошуках світла божественної Істини. Герой на ймення Зендеруд – він же авторське “я”, супроводжуваний духом Румі, зустрічає грішників і праведників, які перебувають то в льодах чи озерах з киплячою смолою, то в ідеальному місті, то в нейтральному просторі. Усі вони перебувають на різних стадіях близькості до божественного престолу. Поміж душ, які зустрічають мандрівці, – Іса (Ісус Христос) і Мірза Галіб, давні язичницькі божки, генерал Кітченер, мученики, праведники та зрадники ісламу й інших релігій, що уособлюють усі колізії духовних борінь, усі успіхи, осягнення та помилки сприйняття.

Саме сходження знизу вгору, від Місяця до емпіреїв (Восьмого неба), у мусульманській традиції не означає того, що “погане” залишається внизу.

Пафос “Книги Джавіда” так само пов’язаний з колізіями сучасного політичного життя, як і пафос “Божественної комедії” Данте, з якою прийнято порівнювати поему Ікбала.

Нове світосприйняття, думки про необхідність зрівнятися з найпередовішими цивілізаціями, довести глибоку культурну значимість досвіду мусульманських народів – все це вимагало від Ікбала надзвичайної напруги сил у пошуках істини. Його поезія була явищем як органічним, так і екстраординарним, оскільки такі поети, як І., навіть у цій великій літературі з’являються раз у століття.

За Н. Пригаріною