Імажизм (англ. imagism, від франц. image – образ) – школа в англійській та американській поезіях 1910-х років. Ще 1909 року англійський поет і філософ (учень А. Бергсона) &;#932;. &;#917;. Г’юм засновує “Школу імажизму”. З 1912 року американський поет Езра Паунд активно працює в чиказькому журналі “Поезія”, який і познайомив світ з імажизмом у 1913 році.
Саме тоді Е. Паунд друкує свої “Декілька “Ні” для імажиста”, а через рік – видає антологію “Імажисти”, куди, окрім його власних віршів, увійшли поетичні твори американських
Г. Флетчер та англійські митці Т. С Еліот, Ф. М. Форд, Д. Г. Лоуренс, Р. Олдінгтон.
“Батьком імажизму” вважається Т. Е. Г’юм. Саме його естетичні теорії впливали на імажистський поетичний рух. Г’юм зазначав, що сутність поезії “виражається
Головний принцип імажизму, розроблений англійським філософом, – це принцип “чистої образності” при несуттєвості тематики. Образ є самодостатнім у поетичних творах імажистів, вірш для яких – то “ланцюг” подібних образів. Е. Паунд визначає образ як “інтелектуальний та емоційний комплекс у момент часу”.
Паунд, пояснюючи мету імажизму, вказує на такі його принципи: 1) принцип прямого відношення до “речі”; 2) принцип економії слів, спрямований проти вживання слів зайвих; 3) принцип узгодження композиції вірша з його “музикою”.
Імажисти намагаються відтворити не саму реальність, а переживання, враження, які виникають асоціативно. Звідси й тематика їхніх поетичних творів: природа, предмети, ефемерні почуття та емоції. Імажизм, який зазнав впливу поезії Сходу (особливо – японського хокку) та французького символізму, віддає перевагу верліброві. Саме вільний вірш стає для імажистів засобом для відтворення “хаотичності світу” (Т.
Е. Г’юм). Створюючи свої “ланцюги образів”, імажисти сміливо експериментують у галузі метрики та строфіки; їхня поетика вимагає “точного зображення”, чіткості, конкретності, ясності мови.
Школа імажизму існувала недовго: вона розпадається вже наприкінці десятих років. Однією зі спроб “врятувати” рух “поезії образів” стала організація Е. Паундом нової течії – Вортицизму (від лат. vortex – вихор, вир) в 1914-1915 роках. “Образ – це не ідея, – зазначав Паунд. – Це промениста енергія, або ж пучок, те, що я називаю Vortex, в якому й через який туди-сюди постійно рухаються ідеї”. Вортицизм був покликаний створити більш динамічну, ніж імажизм, поезію. Явища зображались у вор-тицистів здебільшого словами, в яких звертається увага на їхнє звучання.
Ці слова-звуки (які, у свою чергу, ставлять за мету створювати в читача наявні образи) і мають відтворювати динаміку, рух образів.
До імажизму сходить назва Імажинізму – літературної школи, що з’явилася в Росії після революції. В 1919 році видається перша “Декларація імажиністів”, яку підписали поети Сергій Єсенін, Рюрік Івнєв, Анатолій Марієнгоф, Вадим Шершеневич та художники Борис Ердман і Георгій Якулов. З 1920 року починають друкуватися колективні збірки під загальною назвою “Імажиністи”, а в 1922-1924 роках російські митці видають свій журнал (“Гостиница для путешествующих в прекрасном”).
Імажиністи (які, до речі, повністю відкидали вплив англомовних імажистів) розпочали свою діяльність із нещадних атак на різноманітні літературні напрями й течії. Найпершим же об’єктом їхніх нападок став футуризм (слід зазначити, що імажиністи В. Шершеневич та Р. Івнєв у минулому й самі належали до футуристів). “Декларація імажиністів” починається з констатації смерті футуризму: “Скончался младенец, горластый парень – десяти лет от роду (родился 1909 – умер 1919). Издох футуризм.
Давайте грянем дружнєє: футуризму и футурью смерть”. За словами імажиністів, футуризм говорив про форму, а думав лише про зміст. Поети-імажиністи проголошують необхідність “звільнити слово з тюрми змісту”, “чистку” форми від “пилу змісту”. Єдиним законом мистецтва вони вважають “виявлення життя через образ та ритміку образів”. “Музика – композиторам, ідеї – філософам, політичні питання – економістам, а поетам – образи й тільки образи”, – проголошується в імажиністській декларації.
Програмні принципи імажинізму розробляв теоретик та ідейний лідер школи В. Шершеневич. У своїй брошурі “2×2 = 5” він проголошує образ як такий, поза зв’язком з іншими образами. “Вірш не організм, а Натовп образів, з нього без пошкодження може бути вийнятий один образ або вставлено ще десять…”. В. Шершеневич певен, що вірші імажиністів з однаковим успіхом можуть читатися з кінця до початку (так само, як картини імажиністів Ердмана та Якулова можуть висіти догори ногами). Він вважає, що “слово догори ногами” є найприродні-шим станом слова, з якого має народитися образ.
Звідси – вимога “ламати граматику”: імажиністи “виганяють” дієслово, виступають проти вживання прийменників, прагнуть до “максимуму неочікуваності й новизни” в комбінаціях з коренями слів.
У своїй віршовій практиці поети-імажиністи синтезують високе і низьке, ліричне і комічне, “чисте і нечисте”. Це, за висловом А. Марієнгофа, покликане служити “головній меті поета” – “викликати в читача максимум внутрішнього напруження”. І вирішує цю проблему знову-таки образ. “Якомога глибше всадити в долоні читацького сприйняття колючку образу, – проголошує А. Марієнгоф. – Подібні схрещування чистого з нечистим служать засобом загострення тих колючок, якими належною мірою їжачаться твори сучасної імажиністської поезії”.
Російські імажиністи (група їхня розпалася в середині 20-х років), як і англійські та американські імажисти, розробляли нові форми вільного вірша, нові рими, експериментували в галузі поетичної мови. Самостійним внеском імажиністів у літературу був, на думку В. Брюсова, їхній принцип необхідності для поета “організувати” лад образів. Адже поети-імажиністи звернули увагу на “єдність образів в одному творі”.
Вони керувалися принципом, зазначає В. Брюсов, “що всі образи повинні бути підкореними основному стилю вірша”. “Ми знайшли спосіб оживити мертві слова, вміщуючи їх в яскраві поетичні образи”, – стверджував найталановитіший з представників імажиністської школи Сергій Єсенін.
Імажинізм, який не мав організаційного оформлення в Україні, вплинув на розвиток української поезії 20- 30-х років XX століття. Так, принципи імажинізму позначилися на ліриці Володимира Сосюри (збірки “Сьогодні”, “Золоті шуліки”) та Богдана-Ігоря Антонича (збірка “Перстені молодості”).