На межі 20-30-х років під вусппівсько-раппівським тиском поширювалася спекулятивна думка про потребу перенесення ентузіазму з будівельних майданчиків у художню літературу. При цьому така місія покладалася на молодих ударників. їх залучали до літературних об’єднань на заводах і фабриках, гуртували довкола багатотиражок, а перші спроби пера, незважаючи на низьку версифікаційну культуру, широко публікувалися в альманахах (наприклад, “За вугіль”, київський “Альманах ударників”). Талант, якщо він був, приносився в жертву класовим
Серед поетів-“ударників”, піднесених тою хвилею, були й талановиті постаті: К – Герасименко, І. Калянник, І. Муратов… Крізь типову тоді тріскотливо-бадьористу, власне, безбарвну інтонацію та машинно-виробничий пафос у першій збірці І. Муратова “Космографік” пробивалися несмілі пагінці його сухувато-логізованої лірики. Втім, поет ішов у літературу і від літератури, хоч його уявлення про класику зазнало хворобливої
Критика схвально відгукнулася про твір І. Муратова, обминаючи авторську ідею драми. Він намагався показати прозріння Тільтіля серед повій, довільно використовуючи й один із сюжетів французького новеліста Гі де Мопассана, трактованого з позицій класової ортодоксальності і погрози “капіталістам”:
Нехай покуштують цю вічну оману Не Синьої Птиці, а Синьої Криці.
Фабула драми М. Метерлінка – то не лише дивовижні мандри дітей крізь простір і час, то болючі пошуки людського щастя, що не так легко досягається, то невпинний шлях людського пізнання та морального вдосконалення. Синя Птиця в позолоченій клітці – ознака людської деградації.
На жаль, цієї метерлінківської ідеї не зміг “побачити І. Муратов за умов 30-х років.
У ранньому поетичному доробку техніка-ливарника чавуноливарного цеху ХТЗ, одного з авторів багатотиражки “Темп”, літстудійця при ВУСППі траплялися заримовані ази політекономії (“Руїнники”), антиліричні настрої, характерні для “лівих” течій (“Не надумана ржа поетичних химер…”), закомплексованих на “літературі факту” (“Квітень”) тощо. І все ж його вірші не вкладалися в кліше ударницьких літературних парників, сильнішою виявилась любов до справжнього мистецтва, прищеплена йому батьками-революціонерами. Переслідувані царським урядом, вони мусили виїхати до Парижа, де 28 липня 1912 р. народився Ігор. В родині Муратових панував дух поваги до класики. Згодом на хлопця, учня харківської середньої школи № 49, мала неабиякий вплив учителька і відома українська письменниця Христина Алчевська, заохочуючи його до перших проб пера, як і старші його товариші Т. Масенко та В. Гжицькнй.
В. Сосюра – тогочасний літконсультант журналу “Червоні квіти” – рекомендував до друку в газеті “Комсомолець України” віршовані спроби здібного 12-річного поета (січень, 1924). Поступово окреслювалося і коло літературних інтересів І. Муратова: від Т. Шевченка і О. Пушкіна до В. Маяковського й П. Тичини, О. Близька та М. Йогансена…
Індивідуальний стиль І. Муратова живився романтичною стихією ренесансу 20-х років, а також класичною, власне шевченківською та пушкінською традиціями, фольклорними джерелами. Читач прихильно зустрів за першими наступні книжки поета, як-от збірку “Багаття” (1940), що містила романтично-психологічну балади “Син” та “Коваль Коваленко”, поему про благородство людських почуттів “Степанида”, ліричні мініатюри тощо.
Світлі інтонації “Багаття” змінювали хвилі передвоєнних мобілізаційних настроїв – реальних і педальованих тодішньою пропагандою:
Не довелося нам з тобою
Під романтичною вербою,
У затишку на самоті.
Сонети ткати золоті.
Ми змалку знали: в небі хмарно
І світ кипить, як мутний вир,
І тільки той прожив не марно,-
Хто злу ішов наперекір.
Нехай над світом тіні хмурі,
Назло їм славимо життя,
І в кожній пісні – відгук бурі
Або грози передчуття.
Напружене “грози передчуття” стало досвідом покоління І. Муратова. Не минув солдатської долі й поет. Його збірка “Двадцятий полк” (1941)-фронтові враження, ліричний зошит учасника боїв війни з білофінами, вільний від штампів бадьористого пафосу, спрямований на усвідомлення суворих солдатських буднів (“Рядовому піхоти”, “Сестра”, “Двадцятий полк” та ін.).
Велику Вітчизняну І. Муратов зустрів як випробуваний і загартований воїн, але не міг взяти участі в піднесенні української лірики, котра в часи історичної відповідальності вертала собі право бути голосом свого народу. У серпні 1941 р. контуженого поета підібрали білоруські селяни, згодом він потрапив до концентраційного табору Карлсгаген на о. Узедом (Балтійське море), де фашисти виробляли ФАУ-1 та ФАУ-2. Про свої поневіряння в гітлерівському пеклі він напише автобіографічну сюїту, опубліковану в збірці “Розчахнута брама” (1967).
Після війни І. Муратов очолював у Берліні групу “За повернення на Батьківщину”.
У 1946 р. з’явилася поема І. Муратова “Один у полі”, де йшлося про драму солдата-оточенця. На творчому вечорі поета в СПУ під головуванням В. Сосюри цей твір був прихильно поцінований критиками та письменниками. Однак, як неодноразово траплялося в часи тоталітарного режиму (згадаймо бодай історію з “Живою водою” Ю. Яновського чи “Любіть Україну” В. Сосюри), твір невдовзі наздогнала по-більшовицьки пильна критика.
Так, Ю. Діброва (Л. Серпілін) звинуватив автора поеми в наклепі на радянських людей, а її героя назвав “новоявленим Мауглі” 2. З голоблею сталінської “естетики” L Муратов спізнався вперше. Вона завдала йому великого болю, але не пригасила таланту, поглибила художній інтерес поета до людської долі.
“Буковинська повість” (1952) – логічний наслідок творчих пошуків письменника, котрий, починаючи з 30-х років, дедалі більше тяжів до епіки. Поема “Важкий прогін” (1935), скажімо, сприймалася як “віршована повість”3. Не ставши подією літературного життя, вона хіба що поповнила, як і наступний ілюстративний твір “Остап Горбань” (1938), типові на ті часи міфи-ідилії.
Крім того, авторові ще не вдавалося поєднувати ліричне та епічне начала, зокрема, це спостерігалося і в поемі “Зелені зозулі”, на яку, за словами П. Колесника, механічно переносилися “сюжетні принципи прози”.
Очевидно, засумнівавшись (не без допомоги вульгарної критики) в можливостях своєї лірики, І. Муратов, не полишаючи поезії, шукає успіху в прозі. “Муратов-прозаїк неначе продовжує те, що було зроблене Муратовим-поетом”,- зазначав рецензент “Буковинської повісті” І. Басалаєв. Досить виразний у ній був суб’єктивний струмінь, характерний для лірики. Використовувався тут і прийом оповіді від першої особи, традиційний для української прози від часів Марка Вовчка, що сприяв внутрішньому розкриттю еволюції людської свідомості.
Герой-оповідач Танасій Карп’юк мусив перейти через тяжкі випробування на різних зламах історичних доріг, як багато гуцулів, випити до дна гірку чашу американської чужини. Ця драма народу, приреченого на поневіряння, була вже розкрита у творах В. Стефаника та М. Ірчана, на досвід яких спирався І. Муратов.
Повість виявилася нерівноцінною: стилістичні огріхи, невмотивовані вчинки деяких персонажів, тенденційно зреалізоване приєднання Західної України, не згадано репресій (10 % населення). Наступними редакціями, зокрема 1959 p., поліпшено деякі епізоди “Буковинської повісті”, що стоїть осібно в доробку письменника, відрізняючись від його схематичних ілюстративноописових романів “Сам собі ворог” (у співавторстві з М. Авахом) та “Богатирі”.
Зоріентованість письменника на гуманістичні цінності сприяла переборенню тодішніх ортодоксальних бар’єрів та ідеологічних табу. Загострена морально-етична проблематика характерна для його повістей-полемік “Жила на світі вдова” (1959) та “Свіже повітря для матері” (1961), що розвивали тему материнства, освоювану ним у поезії (наприклад, “Балада про сьомого сина”), частково в “Буковинській повісті”. Хибуючи на раціоналістичну конструйованість, вони чи не вперше в українській прозі висвітлювали гострі питання сучасності і своєю проблемністю (як Г. Тютюнник, М. Стельмах), характерами повертали її до суворої правди життя. Гинуть прекрасні люд” в ім’я рідної землі (Тарас), а поряд з ними існують благополучні пристосованці Охтирські, які тікали від німецьких фашистів на Урал “по ногах жінок і дітей” (“Жила на світі вдова”).
Один з персонажів Бандуренко, товариш старого Дуная – батька закатованого гестапівцями Тараса, мордується над болючими питаннями “маленької” людини, намагається виправдати її виживальницький інстинкт і несподівано для себе приходить до “відкриття”: його філософія “золотої серединки” збігається з практикою огидних Охтирських.
У повісті “Свіже повітря для матері” також пролунала засторога щодо небезпечної девальвації духовних цінностей. Центральний персонаж Омелян Крамаренко – соціально небезпечний уже тим, що він, бездушний функціонер та жорстокий авторитарист, сіє шкідливі зерна хворобливого роздвоєння свідомості. До речі, жертвою його “діяльності” стала рідна дочка Зоя, що добувала йому гроші нечесним шляхом.
Осмислюючи симптом “крамаренківщини”, письменник розкриває і той грунт, те середовище, що його породило. Про це йдеться і в повісті “В сорочці народжений” (1965) – повісті суворої історичної правди. Ця правда стала невід’ємною частиною життя Федора Коляди, котрий замислюється над природою сталінізму з усіма його жахливими наслідками, не відкидає минулого, як, приміром, Гусак чи новітній прагматик і цинік на кшталт Кроля, котрий заявив: “…історія – смердюча помийниця”.
Проблема соціальної зради тісно переплітається з проблемою подружньої зради, соціальні конфлікти та моральна недуга наскрізь пронизують зовні благополучну родину Коляди, позначаються на вчинках його дружини, тещі та інших персонажів, витворюють таку нестерпну атмосферу, що один з рецензентів Б. Буркатов вигукнув: “Мимоволі складається враження, що міщанство – якість вроджена і її нічим не витравити”.
Як успіх І. Муратова розцінювався роман “Сповідь на вершині”, перший уривок якого з’явився у газеті “Радянська Україна” (1968. 19 жовт.), а згодом у журналі “Радянська жінка” (.1969. № 1). Письменник відійшов од описово-белетристичної традиції української прози, намагаючись у реалізації своєї художньої концепції досягти ефекту стильового стереоскопічного зображення. Тут він спирався і на свій попередній досвід (внутрішній монолог “Буковинської повісті”, документальна основа поеми “Дорога до сина” та ін.).
Виписуючи внутрішній портрет реальної людини Віталія Примакова, І. Муратов дотримує чуття міри в психологічному аналізі. 1 все ж прозаїк не зміг відтворити страшної правди громадянської війни в Україні, інспірованої більшовиками.
Здобутки письменника в останній період його творчості не обмежувались тим чи іншим жанром. У 60-ті роки він переживав помітне піднесення й оновлення свого поетичного таланту. Збірки “Очі. Лірика 1961 року” (1962), “Осінні сурми” (1964), “Каравани” (1966) не губилися у бурхливому поетичному потоці тих літ. Він так і лишився вірним своїй стильовій манері з перевагою раціо над емоційністю.
Органічне тяжіння І. Муратова до “заземленої” інтонації дещо протистояло пристрасному гіперболізму, який принесла в нашу лірику наймолодша тоді генерація (І. Драч, М. Вінграновський та ін.), наближало до конкретно-реалістичного мислення А. Малишка, В. Мисика, П. Дорошка.
У доробку І. Муратова з’являються зразки філософської лірики, своєрідні ліричні монологи, в основу яких покладено антитезу, двобій полярних начал з відмінним смисловим навантаженням (“Іронічна балада”, яку можна назвати драматичною новелою, або лірико-фантастична поема “Спокута”, в якій осмислюється проблема історичної пам’яті). Такою сприймається “осіння” лірика поета, пройнята пушкінською печаллю і радістю чуття кожної життєвої миті. Найбільша цінність – конкретна людська доля (наприклад, “Дикі орди зірок…”), неповторна у просторово-часових вимірах всесвіту.
Гуманістичні принципи – визначальні для останніх збірок І. Муратова “А безіменних не було” (1967), “Надвечірні птахи” (1969), “Мить і вічність” (1973, посмертна), а також для його п’єс (“Остання хмарина”, 1959; “Радісний берег” 1961, “Стара ширма”, 1963; “Земля наших пращурів”, 1969), прози та публіцистики. Етичні аспекти, на які орієнтувався письменник, були близькими його типу світобачення, не відокремлювали лірика від прозаїка, спонукали на пошуки стильового синтезу, про що свідчать не лише роман “Сповідь на вершині” чи збірка “Мить і вічність”,. а й надруковані по смерті його поема “Серце Тичини” (збірка “Поезії”, 1980), “Саксаганські портрети” (1974) та інші.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)