Постать І. Костецького ніби відсторонена од магістральних шляхів розвитку української літератури. І не тільки материкової, а й діаспорної, до якої він перебував у постійній опозиції. І в цьому полягала суть його парадоксального становища: один з енергійних організаторів, творців, ідеологів українського культурного процесу в умовах повоєнної еміграції, а водночас її серйозний критик.
І. Костецький був, перш за все, частиною того загальноєвропейського літературного процесу, до якого не прилучилася основна маса українських письменників
Ігор Вячеславович Мерзляков народився 14 травня 1913 р. в Києві, і сам цей факт відіграв певну роль у його майбутньому творчому виборі. Він був людиною міста – урбаністом з усіма атрибутами міського життя, світосприйняття й міської культури. (Урбаніст Еліот пізніше йому глибоко імпонуватиме і в тому сенсі.)
Середовище, з якого він походив, було змішане – російсько-українсько-польське. Батько, педагог вокалу В’ячеслав Мерзляков, за свідченням самого письменника, народився у Башкирі! і згодом став українізованим росіянином. Прізвище матері він обрав своїм літературним псевдонімом.
Вибір українського як головного свого начала уже був своєрідним ексцентризмом, хоча певний модерністський космополітизм завжди лишався неодмінною рисою Костецького, .котрий вважав себе, насамперед, людиною культури, а вже на другому місці стояла “українськість” і його національна культура, яка мала сенс тільки тоді, коли була відкрита до всіх інших культур світу і становила разом з ними єдиний рухливий живий організм.
І. Костецький не любив патріархального, архаїчного, відсталого, йому не подобалося власне старослов’янське ім’я, хоча він якось зауважив з цього приводу: “Мене мама так назвала не з патріотичних міркувань, а з мотивів екзотики” 1. Далі: “Мене справді звуть Ігор,- а мого батька до того ж, як на злість, В’ячеслав…” (С. 151).
У Києві він закінчив семирічку (1928). Здобувши театральну освіту, в тридцяті роки працював режисером у Ленінграді, Москві та на Уралі. Любов до театру і широка обізнаність із його історією, зокрема й історією російського театру, відчуватиметься в критиці пізніших років.
У 1956 р. в Мюнхені вийшла його невелика розвідка про К. Станіславського, написана російською мовою.
Однак головна ланка його багатогранної діяльності припадає на повоєнні роки, вона почалася в таборах для переміщених осіб, передовсім в організації МУРу. Він був в ініціативній групі і в першому правлінні МУРу, виголошував програмні доповіді на всіх його з’їздах та конференціях (“Український реалізм XX сторіччя”, доповідь на Першому з’їзді МУРу, грудень 1945, “Суб’єктивізм у літературній критиці”, доповідь на конференції в Байройті, жовтень 1946), під рубрикою МУРу в жовтні 1946 р. вида, в альманах “Хоре”.
І. Костецький залишився в Німеччині і після від’їзду переважної частини української еміграції, друкувався в німецьких та американських україномовних періодичних виданнях 40-60-х років (“Заграва”, Авгсбург; “Арка”, Мюнхен; “Україна і світ”, Ганновер; “Київ”, Філадельфія), а також працював на німецькому радіо. Він одружився з письменницею Елізабет Котмаєр (1902-1983) і разом з нею впродовж багатьох років керував власним видавництвом “На горі”, котре публікувало українських авторів, але головним чином переклади європейської літератури українською мовою. Останні двадцять років він прожив з дружиною у невеликому містечку Швайкгайм неподалік від Штутгарта, де їх обох і поховано.
Твори І. Костецького ніколи не виходили більш-менш повним зібранням, їхня бібліографія відсутня. Хаотичне приватне життя письменника було загадкою для його оточення, його біографія відома лише пунктирно, а приватний архів зберігається у Німеччині.
Спочатку творча діяльність І. Костецького вражає його багатоликістю. Переповнений енергією, амбітними й іноді фантастичними творчими планами (один час він працював над великим німецькомовним романом, якому належало перевернути німецьку літературу), мав серйозні міжнародні творчі контакти, був новатором у сфері стилю, українською літературою не засвоєного (потік свідомості, театр абсурду тощо), був не тільки оригінальним письменником, котрий апробував усі жанри, а й невтомним видавцем та редактором. В останній галузі його можна згадати хоча б редакцію “Доктора Серафікуса” В. Домонтовича (Мюнхен, 1947), здійснену ним під псевдонімом Юрія Корибута, або “старого” (1919) перекладу Богдана Лепкого драми Оскара Вайлда “Саломея” (Новий Ульм, 1957), і, нарешті, найвідоміша його праця – літературне редагування Біблії, виданої василіянами (Рим, 1963).
Остання праця, крім усього іншого, натхнена його тривалим, захопленим інтересом до католицизму.
Він мав окреслену візію про той шлях, яким мала розвиватись українська література й культура. 1 власне вся його хаотична, на перший погляд, діяльність підпорядковувалася цій думці. Головна П суть зводилася до наміру революціонізувати, інтелектуалізувати, модернізувати українську літературу – її мислення і стиль письма, підтягнути її до домінуючого в XX столітті напряму – модернізму, назавжди покінчивши з ненависним для І. Костецького народництвом.
Ця настанова єднає його з такими мало схожими на нього колегами, як Михайло Орест чи Віктор Петров (Домонтович).
І. Костецький поступово розробив своє розуміння модерного мистецтва (не просто сучасного чи новочасного, а такого, що відображає окреслену філософію модернізму). Модернізм, звичайно, має своїх патріархів. Двох із них – Езру Павнда та Т. С Еліота – саме І. Костецький відкрив українським читачам. (Збереглося його листування з обома.) Г його концепція модернізму так само виходила в головних своїх засадах із загальноєвропейських, сформованих у міжвоєнний час ідей, концепцій і мистецької практики.
Його погляди здобули відображення уже в ранніх критичних творах, зокрема у рецензії “Свій білий світ” на нову книжку поезій Василя Барки (Арка. 1948. № 3-4) чи у Відкритому листі до доктора філософії та визнаного майстра поезії Ол. Бабія, де він закликає; “Не шукайте втіхи в позавчорашніх піснях, не заспокоюйтеся в милуванні заскорузлим побутом…” 1 і різного роду патріархальщиною, що є найбільшим злом для літератури. Для І. Костецького “модерне мистецтво” мало бути нереалістичним, надчасовим, понаднаціональним, синтетичним, новим за “художньо-технічними термінами”. Його концепція модерного мистецтва найповніше викладена в статті “Тло поетичної місії Езри Павнда”, яка правила за передмову до єдиного на наш час українського видання найбільш контроверсійного поета XX ст. (Мюнхен, 1960).
Саме такі думки лягли в основу його власної творчості, дуже часто шкодячи їй своїми заздалегідь сформованими приписами й часом абсурдними теоретичними настановами.
Поезія становить чи не найслабшу частину спадщини І. Костецького. Вірші його експериментальні, лабораторні, але по суті вторинні. Як поет він так і не знайшов свого голосу, хоча, безперечно, знайшов його як перекладач поетичних творів.
Свою першу п’єсу “Спокуси несвятого Антона” писав з листопада 1945 по березень 1948 p., надіслав її на конкурс, оголошений мюнхенським журналом “Рідне слово”, і п’єса справила на членів журі (В. Дорошенка, В. Радзикевича і О. Грицая) шокуюче враження. Останній у своєму критичному відгуку порівнював її буквально з маячнею божевільного.
Насправді це був експериментальний твір у дусі театру абсурду, де світ розщепився на химерні уламки, а люди в ньому – дійові особи якогось незрозумілого й нерозумного спектаклю, що розігрується групкою лицедіїв.
На конференції МУРу в Майнц-Кастелі в листопаді 1947 р. І. Костецький зачитав свою наступну драму “Близнята ще зустрінуться”. (Вона була опублікована 1948 р. в другому числі журналу “Арка”.) У п’єсі тема “театральності” як головного філософського принципу життя кристалізувалася в дійстві, названому в пролозі “маскований баль під новий рік під час окупації”. Пізніше Ю. Шевельов зауважив, що тут майстерність драматичного сюжету “доведена мало не до віртуозности”. І. Костецький опублікував ці два драматичні твори, а також одну велику п’єсу “Дійство про велику людину” (1948) у збірці “Театр перед твоїм порогом” (Мюнхен, 1963).
Під час війни письменник захопився прозою, друкуючи її в табірній періодиці2. Проза входила також в збірки “Оповідання про переможців” (1946), “Там, де початок чуда” (1948). І. Костецький прагнув прикласти і в цьому жанрі загальноєвропейські естетичні пошуки і новації. Звичайно, він не міг писати так, як Панас Мирний, але не міг і так, як Джойс, не ризикуючи збитись на копіювання. ‘І його прозу іноді псувало саме те, що виявлялося згодом її здобутком.
Ось як автор інтерпретує свою повість “День святого”: “У повісті є мимовільні літературні впливи і є свідомі ремінісценції.
До перших явно належить будова інтермедій. Тут чути техніку подібних інтермедій у ранніх творах Дос Пассоса та Гемінгвея. Не виключено, що на повість вплинула “Смерть Вергілія” Германа Броха…
Сновидні впливи Джойса варт брати з застереженням. Це Джойс не достотний, а “пародійований”…” (С. 43).
Повість “День святого” – твір за мотивами ранньохристиянської історії. її головні герої – євангеліст Йо-ан та римський патрицій Теофіл, той самий “новонавернений патрицій”, про якого мовиться в Євангелії від Луки. Цікавий твір, передовсім за психологічною колізією, він засвідчує очевидне авторське роздвоєння. (І. Костецький – і письменник, і аналітик власноруч написаного.) І тут починається досить небезпечна інтелектуальна гра самого з собою. “Аналітик” чітко запрограмовує “письменника” на певні відомі стилі а Іа Брох чи а Іа Джойс.
Це, з одного боку, збагачує палітру українських літературних стилів XX ст., з іншого – обмежує свободу митця, підсвідому, інтуїтивну частину творчого процесу.
У статті “Експресіоністична проза Ігоря Костецького”, аналізуючи повісті “День святого” та “Історія ченця Гайнріха”, В. Барка відзначав “психологічну екзотику” цієї прози, її експресіоністичність, маючи на увазі “відмову від описів матеріальності в її щоденному вигляді. Замість того подано одухотворені вираження самого життя, в найсуттєвіших духовних темах” (С. 202).
Це – влучне спостереження, хоча його можна сприймати в найширшому розумінні, адже “експресіонізм” письменника поєднувався з осмисленням досвіду міжвоєнного модернізму і нестримним експериментаторством.
Серед прози Костецького виділяється повість “Мій третій Рим” (1962-1964). Підзаголовок з “Книги подорожей” настроює на дорожній щоденник, спогади, але вже в парадоксальному першому реченні автор дає зрозуміти, що читача чекає щось більше, ніж спогади туриста. Отже, “якщо ви виряджаєтесь до незнаної вам країни, не знавши наперед, як ви про неї писатимете, значить ви не справжній мандрівник.
Ви тоді слабенький додаток до подорожнього довідника” (С. 114). Але кому-кому, а I. Костецькому така роль і завузька, і нецікава.
Тому в його “третьому Римі” не так уже й багато самого Риму. Хаотичні враження про Італію, її буденне життя і старе мистецтво перемішані з асоціаціями автора на найрізноманітніші теми – від фонетичних правил вимови у різних мовах до медитацій про столиці держав та імперій у їх стосунках із самими державами, від оперних вистав до “блудодіянь” української еміграційної культури. Манера викладу – егоцентрично-парадоксальна (часто ці парадокси зумисні), іронічна, саркастична.
З одного боку, це – інтелектуальна лектура ні про що; однак, з іншого – цікаве чтиво. І. Костецький випліскує на читача масу різноманітних фактів і щедро ділиться (не без хизування) своєю феноменальною ерудицією, не біда, що часто його міркування позбавлені елементарної логіки, а факти перемішані з інтелектуальними фантазіями й екстравагантними гіпотезами, що розсипаються від аргументованої критики.
Відсутність системи гуманітарної освіти (відповідно академічних титулів) і неодмінних логічних шор, які б обмежували й дисциплінували творче мислення (це виявлялося в дещо авантюристичному небажанні приймати загальновизнані істини чи усталені періодизації), плюс уже згадувана феноменальна ерудиція й фантазія витворили стиль статей І. Костецького, в яких він розкрився найбільш глибоко й повно. Крім української, він писав їх ще й німецькою та англійською мовами. Як правило, це були розлогі передмови до редагованих ним збірок перекладів (передмова до Стефана Георге – близько 200 сторінок).
Перекладацтво було улюбленою галуззю письменника, в якій зроблено дуже багато. Тут є видатні досягнення і досі не оцінені творчі відкриття та майже геніальні невдачі. Найбільше він любив перекладати модерну поезію, і вона найкраще йому вдавалася.
Вірші Павнда й Еліота – головні його досягнення.
Уперше в українській літературі (другим це зробив Д. Паламарчук) І. Костецький видав окремою книжкою переклади усіх 154-х сонетів Шекспіра (Мюнхен, 1958) та “Ромео і Джульєту” (Мюнхен, 1957). Інтерпретація п’ятьох віршів Верлена (Штутгарт, 1979) була його невдачею, однак безперечним успіхом стали підготовані разом з О. Зуєвським два томи Стефана Георге (Мюнхен, 1968-1973). Тут він переклав частину творів (інші перекладачі – М. Орест, О. Зуевський), а також виступав одним з упорядників, автором передмови та грунтовних коментарів.
Крім того, він переклав окремі твори Федеріко Гарсія Лорки (Вибраний Гарсія Льорка. Новий Ульм, 1958), Нова-ліса (“Пісні Гільдербрандта”; “Гімни до Ночі”), Казиміра Едшміда (повість “Упокоритель”), Станіслава Єжи Леца. Планував взятися (і анонсував ці книжки) за трактат єврейського середньовічного мислителя Мойсея Маймоніда “Поводар заблуканих” (правда, це мав бути переклад з німецької версії) і за розвідку сучасного єврейського філософа Мартіна Бубера “Путь” (хасидське вчення).
Наведений перелік творів, очевидно, не повний, але він дає можливість збагнути масштаби як інтелектуальних зацікавлень І. Костецького, так і параметри його працездатності та творчої індивідуальності.
Ігор Костецький не сприймав українську дійсність, але це не зробило його похмурим песимістом. Він з упертою енергією і одночасно з театральністю будував культуру (з листа: “Я простий робітник слова і ярмарковий актор”). Гармонія не була його мистецькою заповіддю, а навпаки – вабило все, що драматичне, хаотичне, надмірне (так само з листа: “Моє завдання – дратувати і збуджувати, а не заспокоювати чи проводити”).
Він, звичайно, іноді шокував “нереалізмом” творчої манери і не завжди вдалим експериментом (особливо тих, для кого взірцем лишалися естетичні канони вікової давнини), але водночас – і це найважливіше – відкривав нові шари українського художнього мислення у XX ст.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)