Свого часу Вергілій, беручи за основу своєї “Енеїди” твори Гомера, навіть не здогадувався, скільком літераторам його пафосне творіння стане благодатним фунтом для пародіювання і “перелицювання”. Так 1517 року мантуанець Фоленчо пародіював твір Вергілія, а на початку XVII сторіччя свою версію “Енеїди” презентував іспанець Альдані. 1633 року італієць Ляллі видає свою травестійну “Енеїду”. Серед французів найуспішнішим пародійником став Скаррон.
Його твір виявився вдалим і мав певний успіх серед читачів. Далі мода на переспівування
Попри жанрову схожість Котляревський вирізняється художнім методом, зображенням подій і характерів персонажів. Котляревський на свій розсуд вибирає епізоди Вергілієвої “Енеїди”, майже повністю відходить від античної міфології, переносячи все на український національний фунт. Якщо Осипов більше віддає перевагу пародіюванню, то Котляревський – травестії, що надає
Та найголовніше полягає в тому, що Котляревський має більш виражений і яскравий талант художника, майстра слова і художньої деталі. Його поема більш яскрава і образна. Він виступає не як наслідувач, а як самодостатній творець.
Як майстер слова він перевершив своїх попередників і, ніде правди діти, – гідно завершив загальноєвропейський процес травестіювання “Енеїди” Вергілія. І сталося це через те, що він реалізував свій задум з позиції гуманізму, з народних позицій. Фабула, перенесена Котляревським з Вергілієвої “Енеїди”, наповнена такими життєствердними мотивами і таким щирим сміхом, що твір українського автора вирізняється неабияким смаком і художнім хистом серед творів його попередників. Як зазначив відомий шведський учений Ензен, це, можливо, єдиний випадок в історії світової літератури, і чудовий він ще й через те, що “Енеїду” І. Котляревського сміливо можна назвати “істинно класичним твором”.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)