І. Грекова Дамський майстер

І. Грекова (Вентцель Єлена Сергєєвна) Дамський майстер Перекладач: М. Стеблина Джерело: З книги: І. Грекова Вдовиний пароплав: Повісті.-К.:Дніпро, 1987

1 З роботи я прийшла втомлена, мов собака. Хлопці – ну, звичайно ж! – грали в шахи. Це якась чоловіча недуга. Я сказала: – Казна-що!

Знову ці безглузді шахи. Доки це триватиме? На столі було типове свинство. Попільниця розбухла від недопалків.

У пивних пляшках повільно здималися й лопалися гігантські бульки. – Справжнісінькі свині,- мовила я.- Нічого робити, чи що? І це перед сесією…

– Лапу,- улесливо сказав Костя.

– Не буде тобі лапи. Свині, та й годі. Додому приходиш наче в шинок. Хоча б раз прибрали після себе попільницю! Невже я, літня жінка…

– Накажете заперечувати? – спитав Микола. – Припинити хамство! – крикнула я. – Лапу,- зажадав Микола. Усміхатися мені аж ніяк не треба було, проте губи мимоволі роз’їхалися, і я дала йому руку.

– Не ту! – зарепетував, мов навіжений, Микола.- Ліву, ліву! (Ліва цінується дорожче – на ній родимка). – А для мене й права хороша, ми люди маленькі,- мовив Костя. Я дала йому праву. Обидва припали устами – кожен до своєї руки.

Дві

схилені голови. Солом’яно-жовта і чорна, мов вугіль. Дурники мої.

Сини мої. Проте не думайте, що ви легко відбулися. Гнів мій ще не минув.

– Негайно прибрати зі столу! – гримнула я, аби не демобілізовуватися. Костя, крекчучи, підняв на плече попільницю, Микола заходився витирати стіл якимись штанами. Я була голодна як вовк. – Обідали? – Ні.

Тебе чекали. – А вдома є що-небудь? – Нічого.

Зараз збігаємо. – Це чортзна-що,- сказала я, розпалюючи себе.- Та невже… – …ти, жінка похилого віку…- люб’язно підказав Микола. – Так! Я! Літня жінка! – зарепетувала я.- Так, дідько забирай!

Літня жінка! Жінка, яка працює! Вас, дурнів, виховує! – Але, завважте, яка не виховала,- скромненько докинув Микола.

– Так, на жаль, не виховала! Усе життя нанівець! Ні за цапову душу пропало життя! – Не метушись, подруго,- миролюбно мовив Костя.

Я взяла пляшку й хотіла кинути на підлогу, проте не кинула. – Ні, годі з мене цього гармидеру. Поїду від вас.

Живіть собі самі. – Живи і давай жити іншим,- знову рівненьким голоском мовив Микола. – Годі безглуздих зауважень!

Я цілком серйозно кажу. Життя не цирк. – Як ви сказали? – перепитав Костя.- Життя не цирк? Дозвольте записати.

Він витяг записника, послинив олівця й націлився. – Життя… самі розумієте… життя… не… цирк…- записав він. – І взагалі,- урвала я його дуже голосно,- мені все це набридло! Набридло! Вам зрозуміло?

Поїду до Новосибірська. Або, ще краще, вийду заміж. – Ого! – зауважив Костя.- Оце дає!

– А що? Ви вважаєте, я вже ні за кого не можу вийти заміж? – Лише за приборкувача,- сказав Микола.

Тьху, хай йому біс! Я вийшла і грюкнула дверима. Молока б випити, чи що. Я відкрила холодильник.

Він був порожній і обмерзлий, з одною-однісінькою в’ялою редискою на другій полиці. Не холодильник, а склеп. Ніякого молока, певна річ, не було й близько.

А вранці було. “Спороли”, як казала няня. …Ні, досить з мене, досить, думала я, розчісуючи волосся і люто видираючи цілі пасма. Не можуть двоє молодих ідіотів самі про себе подбати, не кажучи вже, щоб про матір…

Подумаєш, “лапу”! Цілуються, а мати голодна. Остобісіло все, остобісіло… І це дурне волосся, ні два, ні півтора – напівдовге, недоглянуте… А скільки сивих волосин з’явилося! І все в якихось безглуздих місцях, за вухами, приміром, не те що в людей, ті сивіють благородно – зі скронь…

Безглуздо сивію, бездарно. А ці саморобні буклі на лобі! Сама, стара дурепа, на бігуді накручувала. Спати погано, боляче…

…Не готуватиму їм обід, нехай самі про себе подбають… А з цим волоссям треба щось робити. Постригтися, чи що? Шкода.

Вже зо три роки відрощую, скільки праці пропаде… Ні, годі, пострижуся. “Пострижусь і почну”,- так казав мій тато. Неспокійно жив мій тато, до самісінької смерті все хотів “почати”. “Підстрижусь і почну…” – Я іду,- сказала я хлопцям.

– Куди? – сігатав Костя. – Заміж,- відповів Микола. 2 Вулиця була чудова, вся в свіжих краплях недавнього дощу. Листя на липах ясне, новеньке, лаковане, і, сяючи веселкою, котилася поливальна, машина, навіщось поливаючи вже мокрий асфальт. Я купила морозиво і йшла, гризучи твердий, оздоблений трояндою вершечок.

Зуби трохи зводило, але мені добре було так обідати – на ходу, морозивом. Щось таке студентське. Ноги ще не втомлені, весняний день довгий, люди ідуть, квапляться, багато гарненьких, пострижуся й почну. Ось і перукарня. У величезній вітрині фотографії дівчат, зроблені у масштабі три до одного, кожна натужно оберігає зачіску.

Напис: “Тут провадяться всі види обслуговування згідно з чергою”. Іти то йти. Я потягла високі, важкі двері з вертикальним написом: “До себе”. Всередині пахло солодким одеколоном, паленим волоссям і ще чимось гидким. Сиділо й стояло зо два десятки жінок.

Ой, яка черга! Може, піти? Ні, вирішено, достоюсь.

Я запитала: – Хто останній? Кілька голів обернулось до мене і не відповіло. – Скажіть, будь ласка, хто останній?

– Тут останніх немає,- кинула дотеп смаглявка, із задерикуватим зубом. – Крайню шукаєте, громадяночко? – запитала літня жінка в блакитних шкарпетках і з сивою мачулою на голові.- Крайня начебто за мною займала, та пішла. Руки в неї були червоні, натруджені, вони важко лежали між колінами. – То я за вами буду, можна? А як ви гадаєте, товариші, скільки доведеться чекати?

– Години дві, не менше,- відповіла літня. Решта мовчала. Одна з них, статурна, білява, якось по-лебединому повернувши шию, пройшлася по мені яскраво-синіми очима і одвернулася. Я, кажуть, не з боязких, але чомусь ніяковію перед жінками.

Надто коли їх багато і вони зайняті якоюсь своєю, жіночою справою. Мені завжди здається, що вони збираються мене осуджувати. За що?

А за що доведеться. За мій поважний вік (ти ба, красу прийшла наводити!), за окуляри, англійську книжку в сітці. В цій черзі мене зразу потягло до тієї літньої, в шкарпетках. І вона, певно, також запримітила мене. Дві бабусі. Вона посунулася на стільці, даючи мені місце.

– Сідай, чого там. Кажуть, у ногах правди немає. Я обережно притулилася на самісінькому краєчку. – Та ти не бійся, всією сідницею сідай.

Помістимося, у мене-бо худа. Була, та вся вийшла. Всілися. – Хочу шестимісячну зробити,- мовила вона.- Боюся, чоловік перестане любити.

Щось до одної молодиці почав вчащати. – А діти є? – Сини. Двоє. – І в мене двоє.

– А чоловік гуляє? -Немає в мене чоловіка. Вона помовчала. – Кому як пощастить,- подумавши, мовила.- У мене хоч і гуляє, та не п’є, а в тебе зовсім немає.

Ти все ж таки не полишай надії. Не така вже й стара, і в тілі. – Я не полишаю,- сказала я. – Наступний! – крикнув з дверей огрядний майстер у білому халаті, з яскраво-зеленою краваткою.

Чорнява з зубом підскочила й кинулася вперед. Жінки загаласували: – Не її черга! – Не пускати! – Я на шестимісячну,- відбивалась вона. – Всі на шестимісячну!

– Я теж на шестимісячну! – писнула я. – Сказано: всі види операцій… – Згідно з чергою! А це хіба черга?

Черга репетувала і хвилювалась. – Не хуліганьте, громадяночко,- мовив огрядний.- Усіх обслугуємо, будьте певні. Чорнява прослизнула в зал. Гамір не припинявся.

– Він живе з нею,- сказала білява, з лебединою шиєю. – Ну то й що, що живе? Порядку все одно треба дотримуватися. Мало хто з ким живе.

– А от візьмемо книгу скарг… – Завідуючого… – Покликати завідуючого!

Сива старенька за бар’єром гардероба заходилася плести. В кабіні каси рожева касирка в білому, аж голубому халаті позіхнула, дістала люстерко і, напружено розтягнувши рота, почала ваксувати товсті вії. Саме ці вії викликали мій вибух. Несміливості мов і не було. Я підійшла до каси: – Книгу скарг.

Вона подивилась неприязно: – А для чого вам книга скарг? – Не ваша справа. Кожен відвідувач завжди може зажадати книгу скарг. Черга загула, тепер уже проти мене: – Тільки що, зразу ж…

– Одну тільки людину пропустили, а вона книгу скарг… – Вона напише в книгу, а людям неприємності.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.50 out of 5)

І. Грекова Дамський майстер