Гумор – один з елементів генія.
И. Гете
Напевно, найдорожчий дарунок природи – веселий, глузливий і добрий розум. Мені здається, саме таким розумом і володів наш геніальний російський поет. А доля?
Мимоволі замислюєшся про призначення сатиричного поета і його долі. Отже, Пушкін, яким він з’явився в “Онєгіні”…
Якщо прочитати роман повнимательнее, те ми побачимо, що в ньому одним з головних героїв є Пушкін. І, звичайно, відразу визнаєш у ньому блискучого сатирика.
Мене завжди дивувало добірність його іронії, від
Але чи розуміємо ми, що хотів тут сказати поет? Адже отут схована цитата з байки Крилова “Осел і мужик”:
“Осів був самих чесних правил:
Ні з хижістю, ні із крадіжкою незнайомий…”
Він найнявся сторожити город і, сумлінно ганяючи птахів, перетоптав всі гряди своїми довгими ногами.
Похвала те виявляється глузуванням!
Далі ми довідаємося, що його дядько “років сорок із ключницею сварився, у вікно дивився й мух давив”. Але виявляється: вираження “мух давити” значило
Весь цей страшний морок, бездуховність життя російського села XIX століття віддаються сумом і іронією в душі поета. Не випадково вже в першій строфі чутна ледве помітна іронія, – коли Пушкін говорить про “чарівний куточок”. Ніж далі він описує Село, тим слышнее іронія.
Будинок дядюшки Онєгіна названий “поважним замком”, хоча обставлено він досить скромно: “дві шафи, стіл, диван пуховий…” Слово “замок” викликає думки про феодала, якому підпорядковані безмовно васали, про несправедливість, що панує там, де панує “барство дике”.
Така російське село. Але як тільки Пушкін переходить до батьків Тетяни й Ольги, виникає усмішка:
Батько її був добрий малий,
У минулому столітті запізнілий;
Але в книгах не видал шкоди;
Він, не читаючи ніколи,
Їх почитав порожньою іграшкою…
Убивчий рядок: “у минулому столітті запізнілий”. Гідний сусід дядюшки Онєгіна, єдиним читанням якого був “календар осьмого року” (а дія відбувається в 1812 році). Таких комічних положень і характеристик у романі розсипано дуже багато.
Комічна й одночасно смутна вся Історія матері Тетяни й Ольги, написана Пушкіним докладно, хоча й коротко. Була романтична дівиця, “писывала кров’ю вона в альбоми ніжних дівши”. Не “писала” – писати можна й один раз, а “писывала”, тобто не раз, виходить, проробляла цю романтичну дію, – “кликала Полінию Параску… корсет носила дуже вузький”, а книг не читала: чула про модний тоді англійському письменнику Ричардсоне і його герої Градинсоне від своєї московської кузини. І закохана була дуже піднесено в романтичного юнака, що насправді “… був славний франт, // Гравець і гвардії сержант.”
Мати Тетяни й Ольги швидко переборола свою “любов до Градинсону”: неї видали заміж за іншого, а вона “звикла й задоволена стала”. Так Ларіна силою звички перетворилася з піднесеного створення в надзвичайно практичну особу:
Вона езжала по роботах,
Солила на зиму гриби,
Вела витрати, голила чола…
Звичайна панянка стала звичайною баринею – цілком закономірне перетворення!
Саркастично дивиться Пушкіна на старих Ларіних: вони адже добрі, по суті, люди, а як тускло й дрібно живуть! “Звички милої старовини”, що царюють у будинку Ларіних, приємні поетові:
У них на масниці жирної
Водилися російські млинці;
Два рази в рік вони говіли;
Любили кругла гойдалка,
Подблюдны пісні, хоровод…
Але це розміряне, спокійне життя по раз і назавжди встановленим традиціям не освячена думкою, справою. Вона марна й тому страшно.
Якщо, говорячи про виховання й поверхневе утворення своїх героїв, Пушкін прибігає до іронії, оповідаючи про старих Ларіних, часто використовує комізм окремих положень, те, малюючи сусідів Ларіних, поет прибігає до сарказму.
Якщо зрівняти рядка зі сну Тетяни й опис тих, що зібралися на бал сусідів, відразу стає ясно, хто саме снився Тетяні. Тупі, незначні сусіди Ларіних тільки зовні походили на людей, а насправді от вони які: “один у рогах із собачою мордою, іншої з півнячою головою… от череп на гусячій шиї вертиться в червоному ковпаку…”
Гротеск? Фантазія? Тетяна бачила в сні не казку, не просто жахи, породжені фантазією. Її тонкий, хоча й марновірний, розум не міг не оцінити по заслугах навколишніх жалюгідних людей.
А чудовиська зі сну – от вони, наяву. І невідомо ще, де вони страшнее.
Зі своєї супругою огрядної
Приїхав товстий Дріб’язковий.
Усього два рядки сказані про Дріб’язковий, а більше нічого й не потрібно: дружина огрядна, сам товстий, а прізвище чого коштує: Дрібниць…
Гвоздин, хазяїн чудовий,
Власник злиденних мужиків…
Прізвище пояснює, як він керує своїми мужиками: Гвоздин – від виразного дієслова “гвоздить”.
И тут проявляється сатиричний талант Пушкіна. Як він уміє “обдарити” героя прізвищем!
А от і молодь:
Повітовий франтик Петушков,
Мій брат двоюрідний, Бешкетників,
У пусі, у картузі з козирком
(Як вам, звичайно, він знаком)
“Повітовий франтик Петушков” – три слова, більше нічого не сказане. Але ми зрительно відчуваємо цього пустопорожнього шалапута, з півнячим чубчиком, у строкатому одіянні, з дурною французькою доганою й без єдиної думки в голові. Але найстрашніша фігура завершує галерею:
И відставний радник Флянов,
Важкий пліткар, старий шахрай,
Ненажера, хабарник і блазень.
Слова падають, як ядра: ненажера, хабарник і блазень!
Сарказм у зображенні внутрішнього миру поміщиків: паразитизм їхнього існування, ледарство, повна щиросердечна спустошеність – риси, що свідчать про моральне виродження дворянського класу.
Так, сатирично зображуючи сучасне йому суспільство, Пушкін виражав тривогу за долю своєї Батьківщини, тому що любов до Батьківщини не терпить ні порожнього базікання, ні марної прекраснодушності.
“Дієсловом пали серця людей!” – заповів Пушкін своїм побратимам по покликанню. Тільки живе, палюче, яскраве й проникливе слово торкає душу й будить розум. Сатиричним письменником, що володіє живим словом, що змушує міркувати й переживати, залишиться Пушкін у нашій вдячній пам’яті
(1 votes, average: 5.00 out of 5)