Григорій Косинка
На золотих богів
Уже третій день, як ревуть гарматні бої над околицями Медвина; гукає-сміється ворожа артилерія, – а за кожним її гуком піднімаються до неба криваво-червоні стежки полум’я з селянських осель… Горить село. А недалеко, на Гордієнкових горбах, кипить жорстокий бій: старе й мале вийшло з села назустріч непроханому ворогу… Б’ється червона селянська воля, умирає на своїх осьмушках та обніжках, але боронить тілами, кров’ю свої оселі од армії “золотих богів”.
Клекотить бій, гарячий, червоною
Сенька! І летить… Чуб, як грива на вороному коні, розчісується на льоту вітром, в очах гартується залізо з кров’ю і – смага з піни на губах припала пилом, чорніє…
Летить сонячною курявою Сенька-кулеметник і строчить умілою рукою по ворожих лавах… А бій кипить… Ось уже пішли до бою з вилами, сокирами, а ворог – стіною-муром налягає, щоб розбить селянські ряди…
– Чорна короговка майнула
– Прикладом гада! Затремтіла під сонцем стеблом зомліла гречка – похитнулась назад: “Ай!” Креше полум’я, іскриться, і в диму, як чорні примари, мріють над селом тополі, попелом припалі, жовта, язиката змія блискавкою прорізала дим і… – Цю-у-уй – цюв-уй… – співають кулі, і рветься пил горбами. – Юшковці одходять і… куль немає… і…
Страшно, рішуче гукнув тоді до селян Чубатенко: – За погорілі наші хати, за кров братів і волю нашу – вперед!.. Якась невідома сила ревнула по-звіриному з грудей селянських, підняла степом помсту і – пішли: окропили білу гречку з медами гарячою кров’ю, поцілували востаннє горби і… Сонце здивоване стало: похитнулись вороги! – Слава, слава! – покотилась луна ярками та долинами.
– Чубатенка нема… І тінь хрестом лягла на гречці… – Цю-у-уй – цюв-уй… – співають кулі, і рветься пил горбами… – Гей, хлопці, пшеницею до шляху: ворог нас обходить! І побігли бойовики до шляху.
А за ними Сенька-кулеметник: вискочив на шпиль, стрічку нову в кулемет заклав, а тоді… – Ой хто ж оце так здорово вціляє?.. Упав коло кулемета.
Червона кров Сеньки полилась на потолочену пшеницю і, гаряча-гаряча, збігала стеблом на суху землю… Заплакали села… Уже не чути, як гукає гармата: далеко-далеко одступило військо “золотих богів”, і на місці гарячих боїв селянської волі лишилась чорна руїна, полита сльозами, як дощем… І тоді: озолотило сонце похмурі хмари на заході і втопило червону багряницю, як той сум, у ставу та й прослало над пожарищем…
Дивіться… Чорна, обсмалена соха в клуні розп’ялась над кроквами, як мати над дітьми, а коло погреба, он там, де танцюють золоті стрілки сонця, хтось заломив руки і з мукою тихо-тихо чи до неба, чи до себе: – В ногах лазила, цілувала руки, чоботи… Батьки рідні, не паліть… осінь іде… ви ж – люди, так – ні-і… Цілі улиці викошено огнем-косою.
Чорні повалені хати, щербаті повітки і все віками дбане добро, а в попелі тліє горе матері… – На Гордієнкових горбах… сини в бою за волю лягли! Хто зрозуміє їх вічне горе-журбу, хто загляне в їх зотлілі душі?.. Тільки вітер рве присмажений пісок з попелом і кидає на стару драну свиту, кидає, прислухається. У старій драній свиті стала серед двору мати Сеньки-кулеметника: – Згоріла.
Троє малих дітей, як мишенят… І старшого вбито… – Стоїть пшениця потолочена, серпа просить, а вони кров’ю поливають… ” Ой у полі жито копитами збито… – Хи-хи! – Дочко, Парасю, бачиш – під обніжком Сенька з кулеметом?
– О, зараз з нами, тільки вночі, як голуб коло клуні пролетить: “мамо, мамо”! … Копитами збито жито… – Почорнів, як головешка.
А такий хороший, молодий… Це ти, Параско, моя невістка? – Пшеницю будем жать, як золото, снопи класти, бо горобці п’ють. Як золото, снопи класти… Через лісу слухала сива тінь діда Андрія, слухала – плакала: – Стерялась, бідна, з журби…
Як чайка б’ється грудьми… О, знов: Ой не зорі з неба: горе! Обхопила руками обгорілий стовп у воротях і страшно, нелюдським голосом, заспівала коло дітей:
Ой голуб ти сивенький, Ой скажи-скажи ти мені, Де мій син молоденький?.. І замовкла, заніміла.
Легко повіяв вітер, далі притих, послухав горе-журбу матері і, здавалось, сам заплакав над потолоченою кіньми пшеницею… 1920
(2 votes, average: 3.00 out of 5)