Що справжні поети велика рідкість, видно хоч би й з того, що відтоді, як пішов із життя Володимир Сосюра, ми й досі почуваємо його відсутність, без нього так і зосталась незаповненою в літературі та поетична сфера, де протягом десятиріч панував його неповторний талант. Син Донеччини, задушевний лірик, він був серед тих, хто глибоко відчув красу і виявив нові можливості українського поетичного слова. Його поезія, довірлива, щира, безманірна, справді була співом душі – душі відкритої, людяної, дивовижно тонкої і ніжної у своїх почуваннях.
Звичайно,
Кілька поколінь радянських студентів виростало з його лірикою на вустах, численні ентузіасти
Поезія наша й сьогодні розвивається, повниться силами, є в ній багато нових талантів, якими можна пишатись. Та коли я читаю твори декотрих із наших сучасних поетів, твори, в яких виблискує і міцний розум, і ерудиція, і філігранна витонченість художньої форми, що вражає новизною і винахідливістю,- коли це читаю і навіть захоплююсь, то все ж і тоді ловлю себе часом на відчутті, що гарному цьому твору щось ніби заважає вільно дихати, що він аж надто захаращений складними словесно-модерними конструкціями, крізь які дедалі важче стає пробиватися в нашу поезію теплу отієї щирості, душевної відкритості, якою так струменить Шевченкова лірика і якою так хвилював людей автор “Червоної зими” та поетичної сповіді “Любіть Україну”.
Будь-яке штукарство Сосюрі було чуже. Сила його слова, справжній гуманізм його лірики – в природності, в чистосердечному довір’ї до людини, в безмежній відданості їй. Мабуть, тільки значна, непересічна особистість може дозволити собі розкіш розмовляти з людьми своїм природним голосом – голосом правди, пристрасті, чистої, непідробної любові.
1968.