ГОЛУБИЙ КАРБУНКУЛ – АРТУР КОНАН ДОЙЛЬ

АРТУР КОНАН ДОЙЛЬ

ГОЛУБИЙ КАРБУНКУЛ

Я навідав мого друга Шерлока Холмса на третій день Різдва. Він сидів у своєму червоному халаті на канапі. Поряд стояв стілець, і на ріжку його бильця висів виношений, заяложений капелюх.

Лупа і ланцет на стільці засвідчували: Холмс ретельно обдивлявся цього капелюха.

– Бачу, ви зайняті,- промовив я.- Я, мабуть, невчасно?

– Навпаки, вчасно,- відповів Холмс. – Справа вельми незначна, але з цим пов’язані деякі події, не позбавлені інтересу і навіть повчальності. Тут лише один з тих химерних

випадків, що завжди трапляються там, де чотири мільйони чоловік штовхають один одного на площі в кілька квадратних миль. Ви знаєте Петерсона, посильного?

– Знав. Це його капелюх?

Ні, ні, він знайшов його. Власник невідомий. Прошу вас дивитися на цей капелюх як на інтелектуальну проблему.

Капелюх прибув на перший день Різдва в товаристві добряче вгодованої гуски, що, безперечно, смажиться в цю мить у Петерсона. А факти такі. Близько четвертої години ранку, на Різдво, Петерсон повертався додому. В світлі газового ліхтаря він побачив: попереду, трохи похитуючись, іде високий чоловік і несе перекинуту через

плече гуску. На розі Гудж-стріт на перехожого напали хулігани.

Один з напасників збив з нього капелюха, а він, захищаючись, розмахнувся палицею і розбив вітрину. Петерсон кинувся вперед на допомогу незнайомцеві, але той, злякавшись, що розбив скло, й завбачивши чоловіка в уніформі, який біг до нього, кинув гуску, наліг на ноги й зник. Отже, за ним лишилося поле бою, подертий капелюх і чудова різдвяна гуска.

– Яку Петерсон, безперечно, повернув її власникові?

– Ось у тім – то й заковика. Правда, на картці, прив’язаній до лапки, написано: “Для місіс Генрі Бейкер”, а на підкладці капелюха можна розібрати ініціали “Г. Б.”, але в нашому місті кілька тисяч Бейкерів, отже, повернути одному з них загублену власність – нелегка справа.

– Що ж зробив Петерсон?

– У перший день Різдва він приніс мені капелюха й гуску, знаючи, що мене цікавлять навіть найнезначніші загадки. Гуску ми тримали аж до сьогоднішнього ранку – поки стало ясно, що її все-таки краще, не гаючись, з’їсти. В мене залишився капелюх джентльмена, який загубив святковий харч.

– Він не давав оголошення в газеті?

– Ні.

– То як ви можете дізнатися, хто це?

– Лише шляхом умовиводів. Ось лупа. Вам відомий мій метод.

Що ви можете сказати про власника цього капелюха?

– Нічого в ньому не бачу,- сказав я, повертаючи капелюха.

– Можливо, цей капелюх менш промовистий, ніж міг би бути. Власник капелюха, безперечно, людина розумна: три роки він був при грошах, але зараз для нього настали скрутні часи. Проте він спромігся якоюсь мірою зберегти свою гідність, – провадив Холмс далі. – Він рідко виходить з дому, зовсім не займається справами; він середнього віку, волосся в нього сиве, він мастить їх помадою; кілька день тому він підстригся.

Ось найбільш очевидне з тих висновків, що їх можна зробити. До того, схоже,- в будинку в нього немає газу.

– Нехай я нетямущий, але все-таки мушу визнати – не розумію вас. З чого, наприклад, ви взяли, що власник капелюха – розумний?

– Бачите, який об’єм? – спитав Холмс. – Людина з такою головою повинна щось у ній мати…

– Але звідки ви взяли, що в нього в будинку немає газу?

– Одна, навіть дві масних плями могли потрапити на капелюх ненароком, та коли їх не менше п’яти, то я впевнений: людина часто має справу із засвіченою лойовою свічкою – можливо, підіймається сходами з капелюхом в одній руді й свічкою в другій. Хоч би там що, від газу пляма не з’явиться. Ви задоволені?

– Авжеж, але як ви тільки що сказали,- тут немає злочину, нікому не заподіяно шкоди,- отже, ви марно сушили собі голову.

Шерлок Холмс хотів був щось сказати, та в цю мить розчахнулися двері, і до кімнати вбіг посильний Петерсон.

– Гуска, містере Холмсе! – задихаючись, вигукнув він.

– Ну? Що з нею трапилось? Ожила й вилетіла в кухонне вікно?

– Гляньте сюди, сер! Подивіться, що знайшла моя жінка в неї у волі!

Петерсон простягнув руку, і на долоні в нього засяяв голубий камінь, трохи менший від квасолини, але такої чистоти й прозорості, що аж світився на темній шкірі, мов електрична іскра.

– Слово честі, Петерсоне,- мовив Холмс,- ви знайшли скарб! Сподіваюся, ви розумієте, що це таке?

– Діамант, сер! Він ріже скло, мов замазку.

– Це більше, ніж коштовний камінь. Це єдиний у своєму роді коштовний камінь.

– Чи це не голубий карбункул графині Моркар? – вигукнув я.

– Саме так. Про його цінність можна лише здогадуватись, але винагорода в тисячу фунтів не дорівнює, безперечно, й двадцятій частці його ринкової ціни.

– Тисяча фунтів! Неймовірно!

– Він пропав рівно п’ять днів тому. Джона Хорнера, паяльщика, звинувачено в тому, що він його вкрав. Докази його вини дуже грунтовні, отже, справу передано до суду присяжних.

Та ось газетний звіт про цю крадіжку. Холмс прочитав таке:

“Крадіжка коштовностей у готелі “Космополітен”.

Джона Хорнера, двадцяти шести років, паяльщика, звинувачено в тому, що він двадцять другого грудня вкрав із скриньки графині Моркар коштовний камінь. Джеймс Райдер, старший служник готелю, дав таке свідчення: в день крадіжки він провів Хорнера до туалетної кімнати графині, щоб той припаяв другу штабу в камінній решітці, яка розхиталася. Райдер трохи побув із Хорнером, але потім його кудись викликали. Повернувшись, він побачив, що Хорнер зник, бюро відчинено і замок у ньому поламаний, а сап’янова скринька стояла порожня на туалетному столику.

Райдер миттю зняв тривогу, і того ж вечора Хорнера заарештували, але каменя не знайшли ні в нього, ні в його помешканні. Катрін К’юсек, покоївка графині, заприсяглася, що, почувши розпачливий крик Райдера, вбігла до кімнати і побачила все так, як описав попередній свідок. Інспектор Бредстріт розповів про арешт Хорнера, котрий чинив відчайдушний опір і якнайрішучіше доводив свою невинність. Оскільки стало відомо, що заарештований раніше відбував покарання за крадіжки, мировий суддя відмовився нашвидку розбирати цю справу й передав її до суду присяжних.

Хорнер, який під час судового розгляду дуже хвилювався, кінець кінцем знепритомнів, і його винесли із залу суду”.

– Проблема, яку ми повинні тепер розв’язати, полягає в тому, щоб установити послідовність подій. Ось вам камінь; він був у волі гуски, а гуска була в Генрі Бейкера. Тепер нам слід розшукати цього джентльмена, аби з’ясувати, яку роль він відіграв у цій маленькій таємниці. Тож насамперед мусимо дати оголошення в усі вечірні газети.

Не дасть це нам нічого – я шукатиму інші способи.

– А як із каменем?

– А так, я триматиму його в себе. І слухайте, Петерсоне, купіть гуску та принесіть – ми повинні віддати її цьому джентльменові.

Коли посильний пішов, Холмс узяв камінь і “заходився розглядати його проти світла.

– Гарний камінчик. Безперечно, він і є причиною та метою злочину. Всі гарні камені такі. Це улюблена спокуса диявола. У великих старих коштовних каменях кожна грань – яка-небудь кривава подія.

Цьому каменю ще немає й двадцяти років. Його знайдено у Південному Китаї, і примітний він тим, що має всі властивості карбункула, крім одної: він голубого, а не рубінового кольору. Хоч він ще дуже молодий – проте історія його вже страхітлива. Вчинено два вбивства, одне самогубство, кілька пограбувань, когось облили сірчаною кислотою.

Хто б міг подумати, що така гарна забавка веде людей на шибеницю і до в’язниць? Покладу-но я цей камінь у свій сейф та напишу графині, що він у нас.

– Ви гадаєте – Хорнер невинний?

– Не знаю, нічого не можу твердити певно.

– Тоді ви вважаєте, що причетний Генрі Бейкер?

– Ні, як на мене, Генрі Бейкер ні в чому не завинив. Він навіть і не підозрював, що гуска, яку він несе, набагато дорожча від золотої…

Я трохи затримався в хворого, і коли знову прийшов на Бейкер-стріт, вже перейшло на пів на сьому. Наближаючись до Холмсового будинку, я побачив високого чоловіка в шотландській шапочці й до підборіддя застебнутому сюртуці. Тільки-но я підійшов, двері відчинилися, і нас обох запросили до Холмсової кімнати.

– Коли не помиляюся, ви Генрі Бейкер? – промовив Холмс з невимушеною привітністю, яку він так легко міг зобразити. – Прошу вас, сідайте коло вогню, містере Бейкере. Вечір холодний, а я бачу ви більше пристосовані до літа, ніж до зими. Це ваш капелюх?

– Так, сер, де, безперечно, мій капелюх.

– До речі, про гуску: ми були змушені її з’їсти. Проте я впевнений: отой птах на буфеті, свіжий – свіжісінький, не меншої ваги, прислужиться вам не гірше від вашого. Ось ваш капелюх, а ось і гуска. До речі, чи не могли б ви сказати, де ви її купили?

Я трохи знаюся на птиці, але мені рідко коли траплялася так добре вгодована гуска.

– Звичайно скажу, сер,- відповів Бейкер. – Наш невеликий гурт часто навідує харчевню “Альфа”, що поблизу Британського музею. В цьому році хазяїн заснував “гусячий клуб”, з допомогою якого кожен із нас, виплачуючи по кілька пенсів щотижня, мав одержати на Різдво гуску.

Він уклонився нам з комічно-пихатою урочистістю й подався геть.

– Оце й усе з Генрі Бейкером,- сказав Холмс. – Ясно – він анічогісінько не знає. Зараз я пропоную вирушити по слідах, поки вони гарячі.

Вечір був холодний, пара від дихання перехожих скидалася на безліч хмарок од пістолетних пострілів. За чверть години ми вже були, в Блумсбері біля харчевні “Альфа”. Холмс одчинив двері, зайшов і замовив два кухлі пива червонощокому хазяїнові.

– У вас має бути чудесне пиво, якщо воно не гірше від ваших гусей,- сказав Холмс.

– Моїх гусей? – Хазяїн, здавалося, був здивований.

– Авжеж. Півгодини тому я розмовляв з містером Генрі Бейкером – членом вашого “гусячого клубу”.

– А, розумію. Але, бачите, сер, то були не наші гуси. Я купив пару дюжин гусей у торговця в Ковент Гарден.

– Справді? Я декого з них знаю. В кого ж ви купили?

– В Брекінріджа.

– От його я й не знаю. Ну, за ваше здоров’я, бажаю процвітання вашому дому. На добраніч.

– А тепер – до містера Брекінріджа,- звелів Холмс,- вийшовши на мороз. – Пам’ятайте, Вотсоне, що хоч на одному кінці цього ланцюга така звичайна річ, як гуска, на другому – людина, яка дістане сім років каторги, коли ми не доведемо її невинність. Втім, можливо,- наше розслідування доведе, що саме вона винна, але в усякому разі перед нами нитка, яку не помітила поліція і яка зовсім випадково потрапила до наших рук.

На одній з найбільших крамниць висіла вивіска “Брекінрідж”.

– Добрий вечір! Щось воно холодно! – сказав Холмс. – Бачу, всіх гусей продано.

– Завтра вранці можете купити хоч п’ятсот штук.

– Це мене не влаштовує. Мене послали до вас.

– Хто?

– Хазяїн “Альфи”.

– Он воно як. Він купив у мене дві дюжини.

– Чудові були гуси. Де ви їх берете? На мій подив, це запитання розлютило торговця.

– Ану, містере, куди це ви хилите? Кажіть без викрутасів.

– А я без викрутасів. Мені хотілося знати, хто продав вам гусей, яких ви постачали “Альфі”.

– Ну, а я не хочу і не скажу. Отак!

– Не скажете – моє парі недійсне, тільки й того. Але я трохи знаюся на птиці, тож побився об заклад на п’ять фунтів, що гуску, яку я їв, відгодовано в селі.

– То ви програли свої п’ять фунтів: гуску відгодовано в місті!

– Не вірю. Ви ніколи мене в цьому не переконаєте.

– Хочете побитися об заклад? Ану принеси книги, Віллє. Хлопець приніс дві книги і поклав їх на прилавок під лампою.

– Так от, містере Самовпевнений,- сказав торговець,- гляньте сюди. Цей список зроблений червоним чорнилом – це список моїх міських постачальників. Ось гляньте на третє прізвище.

Прочитайте мені його вголос.

– “Місіс Оукшот, Брікстон-роуд, сто сімнадцять” – прочитав Холмс.

– Ну, що ви тепер скажете?

Шерлок Холмс, здавалося, дуже засмутився. Він вийняв з кишені соверен, кинув його на прилавок і пішов геть. Але за кілька ярдів він зупинився і засміявся своїм особливим – щирим і беззвучним – сміхом.

– Коли в чоловіка такі бакенбарди, а з кишені виглядає рожева хусточка, то з нього завжди можна витягти все, побившись об заклад. Так от, Вотсоне, ми, здається, наближаємося до завершення наших пошуків. Єдине, що нам залишається, вирішити йти до місіс Оукшот зараз чи відкласти візит на завтра. З того, що сказав нам цей грубіян, ясно: опріч нас, цією справою цікавиться ще дехто і я…

Гамір біля крамнички, з якої ми тільки-но вийшли, не дав Холмсові договорити. Обернувшись, ми побачили: в колі жовтого світла догідливо схилився чоловічок з розпашілим лицем, а Брекінрідж люто вимахував перед ним кулаками.

– Остогиділи ви мені всі і ваші гуси! – горлав Брекінрідж. – Якщо ви будете чіплятися до мене з дурними розмовами, то я нацькую на вас собаку. Приведіть сюди місіс Оукшот, і я їй відповім. А вам яке до цього діло?

Хіба я купував гусей у вас?

– Ні, але одна з них все ж таки була моя,- заскиглив чоловічок.

Брекінрідж люто кинувся вперед, і чоловічок зник у темряві.

– Ха, це може звільнити нас од візиту на Брікстон-роуд,- прошепотів Холмс. – Ходімо подивимося, чи не можна використати цього типа.

– Вибачте мені,- м’яко промовив Холмс,- але я ненароком почув запитання, з яким ви тільки що звернулись до торговця. Гадаю, я зможу вам допомогти.

– Ви? А ви хто? І як ви можете що-небудь знати про мої справи?

– Мене звуть Шерлок Холмс. Мій фах – знати те, чого не знають інші.

– Про те, що мене цікавить, ви нічого знати не можете.

– Вибачте, але я знаю вас. Ви намагаєтеся з’ясувати, куди поділися гуси, продані місіс Оукшот з Брікстон-роуд торговцеві на ім’я Брекінрідж, який, у свою чергу, продав їх містерові Уіндігейту, власникові “Альфи”, а той віддав до “гусячого клубу”, членом якого є Генрі Бейкер.

– О, сер, ви саме та людина, яка мені найбільше потрібна! – вигукнув чоловічок, простягаючи руку з тремтячими пальцями.

– У такому разі нам краще розмовляти в затишній кімнаті, а не на цьому риночному майдані. Але прошу вас, скажіть мені, кому я маю приємну нагоду допомогти?

– Мене звуть Джон Робінсон,- сказав він, відводячи очі.

– Ні, ні, мені потрібне справжнє ім’я. Завжди дуже незручно мати справу з людиною, яка повідомляє вигадане прізвище.

– Тоді моє справжнє ім’я Джеймс Райдер.

– Я так і думав. Старий служник готелю “Космополітен”.

Чоловічок стояв, не рухаючись, у його погляді світилися страх і надія. Потім він сів у кеб, і за півгодини ми були у вітальні на Бейкер-стріт.

– Ось ми й приїхали! – весело мовив Холмс. – Отже, ви хочете знати, що сталося з тими гусьми?

– Так, сер.

– Вірніше, думається, з тою гускою. Я певен – вас цікавить лише один птах – білий, з чорною смугою на хвості.

– О сер! – вигукнув Райдер. – І ви зможете сказати, куди потрапила та гуска?

Вона потрапила сюди. І ця гуска виявилась незвичайною. Не дивно, що ви нею цікавитеся. Вона знесла яйце після своєї смерті – найчарівніше, найяскравіше маленьке голубе яєчко.

Воно тут, у моєму музеї.

Наш гість, хитаючись, звівся на ноги і вхопився за камінну полицю. Райдер не знав, – заявити на діамант свої права чи відмовитися від нього.

– Гру закінчено, Райдере, – спокійно мовив Холмс. – Тримайтеся, чоловіче, бо впадете у вогонь. Йому ще бракує сміливості безкарно чинити злочини. Дайте йому трохи бренді. Отак.

Зараз він уже трохи схожий на людину. Ну й нікчема!.. В моїх руках усі відомості про злочин і всі потрібні докази, отже, вам треба розповісти мені зовсім не багато. Проте все щиро і до кінця.

Звідки ви довідалися, Райдере, що камінь належить графині Маркар?

– Мені розповіла про нього Катрін К’юсек, – відповів той.

– Знаю, покоївка її ясновельможності. Спокуса легко розбагатіти виявилась сильнішою від вас. Мені здається, з вас вийшов би добрячий негідник. Ви знали, що той чоловік, паяльщик Хорнер, брав колись участь у якомусь подібному злочині, отже, підозра в першу чергу впаде на нього. Ви дещо робите в кімнаті графині – і влаштовуєте так, аби послали саме по Хорнера.

А потім, коли він закінчив роботу й пішов, ви взяли із скриньки камінь, зчинили тривогу, і бідолаху заарештували. Після цього ви…

Райдер раптом сповз на килим і обхопив коліна мого друга.

– Благаю вас, пожалійте мене! Подумайте про мого батька! Про матір! Я ніколи не крав і ніколи більше цього не робитиму. Присягаюсь!

О, не передавайте справи до суду!

– Ану геть назад, у крісло! – невблаганно звелів Холмс. – Зараз ви ладні валятися в ногах, але про бідолаху Хорнера не подумали, відправляючи його на лаву підсудних за злочин, про який він навіть не знав!

– Я втечу, містере Холмсе. Я залишу Англію, сер. Тоді звинувачення проти нього втратять силу.

– Гм! Про це ми ще поговоримо. А зараз мені хочеться почути, як потрапив камінь у гуску.

– Я розповім усе, як було. Коли Хорнера заарештували, я подумав, що найкраще для мене – негайно винести камінь, бо поліції могло першої – ліпшої миті спасти на думку обшукати мене й мою кімнату. Я вийшов немовби в службовій справі й подався до своєї сестри.

Вона одружена з чоловіком на ім’я Оукшот і мешкає на Брікстон-роуд, де вирощує птицю на продаж. Сестра спитала мене, що трапилося й чому я такий блідий, а я відповів, що схвильований крадіжкою в готелі коштовного каменя.

У мене є приятель на ім’я Моделі, котрий збився з пуття і тільки що вийшов з Пентонвільської тюрми. Він підказав би мені, як обернути камінь на гроші. Але яким чином дібратися до нього, не наражаючись на небезпеку?

Я стояв, дивився на гусей і раптом мені сяйнула ідея, як можу я обвести навколо пальця найкращого в світі сищика.

Кілька тижнів тому сестра сказала, що я можу вибрати собі на Різдво гуску. А що як узяти гуску зараз і в ній донести камінь до Кілбурна? Я впіймав гуску, білу з чорною смужкою на хвості, розкрив їй дзьоба і запхав якомога глибше у горло камінь.

Гуска ковтнула, і я відчув – камінь пройшов у воло. Проте гуска пручалася, била крильми, тому вийшла сестра дізнатися, що трапилось.

– Ти казала, що даси мені на Різдво птаха, то я й дивився, який жирніший.

– О, для тебе ми вже відібрали гуску! Ми її так і звемо: “Джеймсова гуска”.

– Спасибі, Меггі,- відповів я,- але коли тобі однаково, я хотів би мати ту, яку тільки що тримав у руках.

– Ну, як хочеш,- погодилася сестра. – Ріж її й забирай. Я так і зробив і поніс гуску до свого товариша. Він реготав, як навіжений, потім ми взяли ніж і розрізали гуску. Серце в мене так і похололо, коли я побачив, що каменя немає, і я збагнув: трапилась якась жахлива помилка. Я кинув гуску і прибіг назад до сестри.

Гусей там не було.

– Де гуси, Меггі? – закричав я.

– В торговця.

– А поміж гусей була ще одна з чорною смужкою на хвості? – спитав я.- Така сама, як я взяв?

– Так, Джеймсе, із смугастими хвостами було дві гуски, я завжди їх плутала.

– Тепер на мені лежить тавро злодія, а я ж навіть не доторкнувся до багатства. О, я нещасний! О, нещасний! – Він затулив руками обличчя і заридав.

Запала довга мовчанка. Потім мій друг рвучко підвівся і розчахнув двері.

– Забирайтеся геть! – промовив він.

– Що сер? О, хай благословить вас небо.

– Ні слова більше! Забирайтеся геть!

Повторювати не довелося. Райдер кинувся з кімнати, внизу грюкнули двері і з вулиці долинув тупіт – чоловік біг.

Переклав з англійської МИКОЛА ДМИТРЕНКО


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)

ГОЛУБИЙ КАРБУНКУЛ – АРТУР КОНАН ДОЙЛЬ