Стояв високий Дуб серед долини І гордовито всюди поглядав. Сміявся він з тоненької Лозини І так їй раз сказав: – Яка химерна ти, нікчемная Лозина! Твій батько Верболіз здурів: Неначе ти йому не рідная дитина – На сміх тебе тут посадив.
Захоче вітер буйний розходитись, Як гайдамак у вражому селі, Не знаєш ти, де з переляку дітись, Кладеш поклони до землі; А що ж як часом на долину Сердита буря набіжить? Рвоне тебе з корінням, як пір’їну, Аж курява угору полетить. От я – не ти… я – Дуб, се інше діло: Не тільки вітру не боюсь – Я з бурею
Не всім однакова судилась в світі доля: Тому шуміть, тому поклони бить,- На все, на все є божа воля, Усім під богом треба жить…- І добалакались… Надвечір лихо склалось: Страшенна буря зразу заревла… Дуб стрепенувсь, загув, аж листя розліталось, Лозина бідненька на землю прилягла; Грім гуркотів, огнями розсипався, Неначе страшний суд настав…
Змагався довго Дуб, стогнав, не подавався, А далі затріщав, зломився і – упав… Пробігло лишенько, у степ загуркотіло, І ясне сонечко долину освітило; Лозиночка заплакана стоїть, А Дуб поламаний лежить.
Хто величається і других зневажає, Нехай про Дуба казочку читає, На ум собі кладе,- Наука в ліс не заведе.
[1891].