Нещодавно в курсі давньої української літератури з’явилась справжня перлина епічного зображення героїчної історії нашого народу – “Велесова книга”. Цікава доля цієї незвичайної книги. Вона була знайдена 1919 року полковником білої армії Алі Ізенбеком у поміщицькому маєтку селища Великий Бурлук Харківської губернії. Історія знахідки тісно пов’язана з нащадками козацького полковник Григорія Донця-Захаржевського, що були перебиті повсталими селянами. Алі Ізенбек вивіз “Велесову книгу” до Бельгії і там намагався прочитати
Перший і найповніший переклад “Велесової книги” за розшифровкою Ю. Миролюбова-Лядського був зроблений нашим сучасником Борисом Яценком, кандидатом філологічних наук з міста Ужгорода.
Твір був написаний на 74-х дощечках, які були остаточно пронумеровані М. Скрипником за кордоном. У 1968 році упорядник писав: “Велесова книга” дає тим, хто здатні почути й зрозуміти голос предків, надзвичайно багату змістом відповідь на питання: Хто ми? Чиї діти? Яких батьків?”
Отже,
Майже одночасно з Ором з’явилися в Криму та на північних берегах Чорного моря греки та хазари, з якими точилися криваві війни. Греки хотіли “за рахунок руського народу збагатитись”. До речі, автори “Велесової книги” дорікають нашим пращурам, що греки надали “нам письмено своє, аби ми взяли його і розгубили свою пам’ять”.
Аскольд, хрещений у греків, став знаряддям їхнього впливу на Русь. Його переконували, що руси – то розбійники.
Перемогами були відзначені й війни з римлянами, а полонені “трудилися на нас десять літ і одпущені були од нас”. У IV столітті тривалою й напруженою була Війна з готами, яких Мезенмир вигнав за межі Русі.
Автори у найяскравіших фарбах змальовують героїзм, мужність, здатність до самопожертви русів, які давали клятву вірності народові та з гідністю дотримували свого слова. Воїн мав померти в бою, ніж покинути поле бою. Зрадників карали нещадно:
Кара буде його тяжка, і рід викине його І в жалю не оплаче його, ім’я його забуде.
А самі витязі прославлені будуть від родів До родів наших.
На відміну від літописів у “Велесовій книзі” заперечується факт запрошення варягів на князювання. Ні Аскольд, ні Рюрик не були бажаними в Русі. Автори “Велесової книги” сумують, що міжусобиці послабили державу, руси втратили єдність.
Через це народ став беззахисним перед ворогом.
Таким чином, “Велесова книга” – сторінка нашої славної історії. Ця пам’ятка пробуджує у нас гордість за пращурів, що боронили рідну землю від ворогів. Борис Яценко підкреслював: “…наша історія розпочинається не з Аскольда, Рюрика чи Олега Віщого, приблудних вояків.
Вона сягає в глибину ще приблизно двох тисяч років, які сповнені кривавої боротьби за виживання, честь і гідність народу”. “Велесова книга” віддзеркалює правдиву історію та відкриває перед нащадками шлях у майбуття, дає вичерпні відповіді на питання, поставлені М. Скрипником.
“Велесова книга” – це унікальна пам’ятка української літератури. Бо здавна людей хвилювали питання про їх походження та розвиток.
У дощечках “Велесової книги” закарбована історія українського народу, його культура, релігійні вірування, світосприйняття.
Наш народ зображений як миролюбна, культурна спільнота на фоні постійних воєнних сутичок між сусідніми племенами: “Тому зайняли ми землю нашу й порядкуємо на ній спокійно”. Є згадки про існування писемності, про організований суспільний устрій наших предків: “Родами правили від імені родичів і віча. І всякий рід називався іменем своїх родичів… А князі й воєводи-отці водили людей битися з ворогами…”
Автор вводить описи обрядів та звичаїв, що мають пізнавальне значення.
Книга сповнена моральними настановами: “Маємо істинну віру, що не потребує людської жертви”.
Наскрізною в усьому тексті є віра автора в богів та в невмирущість свого народу, що прагне незалежності: “Ми на землі згинемо, зникнемо в пітьмі… Тільки слава залишиться до кінця земного й іншого життя”.
Таємничі дощечки “Велесової книги” змушують дослідників і донині розмірковувати, чи справжні вони, бо ця загадкова книга зачаровує поетичністю мови, патріотичною спрямованістю.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)