Аркадій Довгорукий незаконнонароджений син поміщика Версилова, що одержав “князівську” прізвище свого юридичного батька Макара Довгорукої, колишньої двірської людини. А. Д. виріс поза сім’єю, “дитячі смутні роки” провів у приватному пансіоні, піддаючись глузуванням і приниженням. Тоді він, по його власних словах, “усвідомив, що я… лакей” і почав у мріях “перестворювати життя на інший лад”.
Образ пушкінського Барона, скупого лицаря, а пізніше Ротшильда, стає для юнака ідеалом, сполучаючи в собі эстетически значиме
Викладаючи свою ідею “стати Ротшильдом”, підліток різко відмежовує її від нагромадження для “зайвого шматка” (“фатерст-ва”) і безглуздої скнарості – “гарпагон-ства”; ставши мільйонером і з’явившись миру, він готовий навіть роздати свої багатства, тим самим ставши “удвічі богаче”.
Закінчивши гімназичний курс, Аркадій Довгорукий приїжджає
Усвідомлюючи свої “падіння”, Аркадій винить себе у відхиленні від ідеї, однак у всіх “відхиленнях” спокушається саме тим, що залучає його в образі Ротшильда: могутністю й владою (спокуса документом, володіння яким робить Ахмакову жертвою А. Д.), блиском (спокуса дружбою із Сокольским, що дає засобу на рисаків і ресторани, доступ у світло). Інстинктивно почуваючи нечистоту свого ідеалу, А. Д. намагається знайти заміну йому у Версилова, живописующего картину “золотого століття” – суспільства доброчесних людей без Христа. Поява в сім’ї Макара Довгорукого, його “умилительние” бесіди, праведна смерть виявляються найсильнішим враженням, що поселяє в душі підлітка спрагу благопристойності. Відбувається очищення “нечистого ідеалу”, свідченням чого стає відмова шантажувати Ахмакову, результатом – поява записок
Формулюючи для себе “головну ідею” добутку, Достоєвський писав: “Підліток хоча й приїжджає з готовою ідеєю, але вся думка роману та, що він шукає керівну нитку поводження, добра й зла, чого немає в нашому суспільстві, цього жадає він, шукає чуттям, і в цьому мету роману”, Про свою нетвердість в “розумінні добра й зла” неодноразово висловлюється й сам А. Д. Хиткість, проміжність його стану між “безгрішним” дитинством і дорослою відповідальністю підкреслена як назвою, так і віком героя. Двадцять років – вік повноліття в Пятикнижии Мойсея, що відокремлює “дітей”, “не знаючого ні добра ні зла”, яким ще може відкритися Земля Обітниці, від “батьків”, чиї “трупи впадуть у пустелі цей” (Числа, 14: 29-32).
Таким чином, для дев’ятнадцятирічного героя проблема вибору “керівної нитки поводження” гранично загострена
Долинин і Розенблюм відзначають близькість образа А. Д. “підпільному типу” із задуму циклу “Житіє Великого Грішника” (вік, ім’я, навчання в пансіоні Тушара й т. д.), підкреслюють особливе значення в сюжеті мотиву покаяння, що свідчить про проходження ідеалу “благопристойності”, заповіданому Макаром Довгоруким. Ця концепція підтверджується чорновими редакціями: “Парубків (NB великий грішник) після ряду прогресивних падінь раптом стає духом, волею, світлом і свідомістю на найвищу з висот
Вся справа в тому, що всі начала морального перевороту лежали в його характері, що і піддати^-те злу не наївно, а зі свідомої злої Думи “. “Якщо від Я, те вся поема в тім: як було я впав і як я був урятований”. В остаточному тексті подібних оцінних висловлень у вустах оповідача ні, у згладженому виді вони передані другорядному персонажу, Миколі Семеновичеві, “трохи холодному егоїстові, але безперечно розумній людині”, за словами А. Д. Повідомляючи свою думку про записки, вона характеризує підлітка як одного з юнаків з “затаєним бажанням безладдя”, що відбуває від “затаєної спраги порядку й благопристойності”. Подібну характеристику одержує А. Д. і від Версилова (ч.
3, гл. 7), що відносить себе в отроцтві й свого сина до ” дітей, щозамислюються,”, “залишеним на одні своїх сил і мрії й з жагучий, занадто ранньою й майже мстивою спрагою благопристойності”.
Сам факт передачі записок, початих “для одного себе”, іншій особі, зміна тону оповідання від декларації своїх прав до самозвинувачення, недвозначна віднесеність часу закінчення “процесу пригадування й записування” до останнього тижня Великого поста свідчать про їхню близькість сповіді (причому не тільки як літературному жанру, але і як таїнству). Ю. Ф. Карякин “головною й простою таємницею” роману вважає “відкриття щоденника як знаряддя духовного самовироблення”, протиставлення “довгого, важкого процесу нещадного пригадування” ідеям “капіталу разом” і “швидкого подвигу” (див. його книгу “Достоєвський і переддень XXI століття”, 1989).
Попередники образа А. Д. у літературі – дэвид Копперфильд Диккенса, Гринев Пушкіна; крім цих добутків у процесі роботи над романом Достоєвський неодноразово згадує “Сповідь” Руссо, “Батьків і дітей” Тургенєва, “Війну й мир” Толстого. “Підліток” в очах його автора – “роман про нинішніх дітей і нинішніх батьків” з героєм – членом “випадкового сімейства” на противагу “родовому типу”, представленому в “дворянській літературі” і відкритому ще Пушкіним в “Капітанській дочці”, задумі циклу “Переказу російського сімейства”.
Серед прототипів А. Д. дослідники називають самого Достоєвського, указуючи на ряд збігів у біографії автора й героя; А. С. Долинин відзначає також подібність А. Д. у гл. 8 частини 1 роману із психологічним портретом Некрасова, даним у некролозі Достоєвського