Герберт Веллс Чарівна крамниця

Герберт Веллс Чарівна крамниця Переклад: Олекси Логвиненка Герберт Уеллс народився в сім’ї небагатого лондонського комерсанта, який швидко розорився й загинув.

Щоб підтримати родину, яка після батькової смерті залишилася без годувальника, Герберт дуже рано почав працювати. Бажання вирватися зі злиднів приводить його на навчання в університет. Талановитого юнака чекає блискуча кар’єра фізіолога. Проте Уеллс віддає перевагу літературі й починає писати художні твори.

Герберт Уеллс – автор великої кількості романів (найвідоміші

– “Машина часу”, “Людина-невидимка”, “Війна світів”, “Перші люди на Місяці”), оповідань – загалом близько 110, а ще – наукових праць з хімії, біології, педагогіки – їх близько 500. Як бачимо, це була надзвичайно активна й багатогранна творча людина, яка вміла організовувати свій час і в усьому досягати відчутних результатів. Герберт Уеллс увійшов у літературу як автор науково-фантастичних творів на соціальні теми.

Залюблений у науку, Уеллс розповідає про дивовижні пригоди, які трапляються з людьми на Землі або на інших планетах у близькому чи далекому майбутньому. Він широко використовує

популярні на початку XX ст. наукові гіпотези. Деякі з них справдилися, реалізацію інших, можливо, спостерігатимуть покоління, які прийдуть після нас. Разом з тим, Герберт Уеллс пише оповідання, які не спираються на науку, а дозволяють розквітнути людській уяві та фантазіям. В результаті в оповіді стирається тонка межа, що відокремлює реальний світ та людське уявлення про нього.

– Ту чарівну крамницю я бачив здалеку кілька разів; а раз чи двічі навіть проходив повз її вітрину, де лежало багато привабливих дрібничок: чарівні кульки, чарівні кури, чудодійні ковпаки, ляльки для черевомовців, кошики з причандаллям для фокусників, колоди звичайнісіньких на вигляд карт і таке інше. Але мені й на думку не спадало завернути туди, поки одного дня Джіп, не кажучи ні слова, взяв мене за палець і потяг до вітрини. І поводився він так, що мені не залишалося нічого іншого, як зайти з ним до крамниці. Сказати правду, я й не здогадувався, що ця скромна з вигляду крамничка міститься саме тут, на Ріджент-стрит, між художнім салоном і закладом, де в патентованих інкубаторах виводять курчат. І все ж вона була саме тут. Я гадав, вона десь ближче до цирку або за рогом на Оксфорд-стрит чи навіть у Голборні; до того ж я завжди бачив її на другому боці вулиці, і щоразу вона здавалася недосяжною, схожою на міраж.

Але тепер крамниця стояла просто переді мною, сумніву не було, і пухкенький Джіпів пальчик стукав по її вітрині. – Якби я був багатий,- сказав Джіп, тикаючи пальчиком на “Яйце є – яйця нема”, – то купив би собі он те. І оте. – Він показав на “Ляльку, що плаче, як жива”. – І оце. – То був загадковий предмет, і називався він, як значилося на привабливому ярличку, “Купи й дивуй друзів”. – А під отим ковпаком,- промовив Джіп, – зникає все, що покладеш. Я в книжці читав…

Ой, тату, а он “Монета є – монети нема!” Тільки вона лежить так, що не видно, як це робиться. Джіп, милив мій хлопчик, успадкував материну вихованість і не просив повести його в крамницю, не набридав мені благаннями. Він просто тяг мене зовсім несвідомо за палець до дверей, і я добре розумів, що йому хочеться. – Ось! – мовив він і показав на “Чарівну пляшку”.

– А якби ти її мав? – запитав я. І Джіп, почувши в цьому запитанні обіцянку, враз просіяв. – Я показав би її Джіссі! – відповів він, не забуваючи, як завжди, про інших. – До твого дня народження залишилося менше ста днів, – сказав я і взявся за дверну ручку.

Джіп нічого не відповів, тільки ще дужче стис мій палець, і ми ввійшли до крамниці. Це була не проста крамниця; це була чарівна крамниця, і тому Джіп не поспішив відразу до прилавка, як бувало, коли ми заходили кудись купити йому звичайні іграшки. Весь тягар розмови з продавцем він переклав тут на мене. Крамниця була невеличка, тісна і досить темна. Коли ми причинили за собою двері, дзвоник на них жалібно теленькнув.

Хвилину чи дві в крамниці, крім нас, нікого не було, і ми мали час роззирнутися. Ось тигр із пап’є-маше на скляній вітрині, що стоїть на невисокому прилавку, – поважний, добродушний тигр, який розмірено киває головою; ось найрізноманітніші кришталеві кульки, порцелянова рука з колодою чарівних карт, цілий набір різних завбільшки чарівних акваріумів; ось нескромний чарівний капелюх безсоромно виставив напоказ свої пружини. На підлозі стояло кілька чарівних дзеркал; одне нас звужувало й видовжувало, друге приплющувало нам голови й скрадало ноги, третє робило нас низенькими й товстими, як бочки. І поки ми сміялися, дивлячись у ті дзеркала, з’явився якийсь чоловік – певно, продавець. Одне слово, він стояв за прилавком – якийсь дивний, блідий, темноволосий чоловік. Одне вухо в нього було більше від другого, а підборіддя – як носак черевика.

– Чим можемо прислужитися? – сказав він і розчепірив на скляному прилавку свої чарівні довгі пальці. Від несподіванки ми обидва здригнулись і обернулися. – Я хотів би купити своєму хлопчикові кілька простеньких іграшок, – сказав я. – Фокуси? – запитав він. – Механічні?

Для дому? – Щось смішненьке, – відповів я. – Гм… – мовив продавець і, ніби замислившись, почухав потилицю. А тоді просто на очах у нас дістав у себе з голови скляну кульку. – Щось таке? – сказав він і простяг кульку мені.

Такого ми не сподівалися. Багато разів мені випадало бачити цей фокус на сцені – без нього не обходився найзвичайнісінький фокусник, – але тут, у крамниці, я цього не чекав. – Непогано! – кинув я, сміючись. – Правда ж? – мовив продавець. Джіп відпустив мій палець і потягся рукою до скляної кульки.

Але долоня в продавця була порожня. – Вона у тебе в кишені, – сказав чоловік. І справді, кулька виявилась у Джіпа в кишені! – Скільки вона коштує? – спитав я. – За скляні кульки ми нічого не беремо, – привітно відповів продавець. – Вони дістаються нам… – він піймав іще одну кульку – в себе на лікті, – задарма. Третю кульку він схопив у себе на потилиці й поклав її на прилавок поруч із другою. Джіп уважно роздивився свою кульку, потім дві ті, що лежали на прилавку, і зрештою підвів запитливий погляд на продавця, який стояв і всміхався.

– Можеш узяти собі й ці, – сказав той. – А як не боїшся, то й іще одну, з рота. Ось! Джіп якусь мить мовчки дивився на мене, так само не кажучи ні слова, потім згріб усі чотири кульки, знов узявся про всяк випадок за мій палець і приготувався дивитись, що ж буде далі. – Отак ми дістаємо всі наші товари – ті, що дрібніші, – пояснив продавець. Я засміявсь і, підхопивши його жарт, сказав: – Замість того, щоб брати їх на складі.

Так воно, звісно, дешевше! – До певної міри, – відповів продавець. – Хоча, зрештою, платити доводиться і нам. Тільки не так багато, як думають люди…

Товари більших розмірів, а також харчі й усе, що нам треба, ми дістаємо з цього ось капелюха… І знаєте, що я вам скажу, сер? На світі немає жодного складу справжніх чарівних товарів! Ви, мабуть, помітили нашу вивіску: “Справжня чарівна крамниця”? – Він дістав із-за щоки прейскурант і подав його мені. – Справжня! – повторив він, показав пальцем на це слово й додав: – Тут аніякісінького шахрайства, сер!

Мені здалося, що його жарти не позбавлені серйозних підстав. А продавець обернувся до Джіпа, підкреслено привітно всміхнувся й мовив: – А знаєш, ти славний хлопчик! Я здивувався. Звідки, думаю, він знає? Адже задля дисципліни ми тримаємо це від Джіпа в таємниці, навіть удома.

Та малий вислухав цю похвалу спокійно, мовчки, не зводячи з продавця погляду. – Бо тільки славні хлопці можуть увійти в ці двері. І ту ж мить, ніби на підтвердження цих слів, пролунав стук у двері й почувся слабенький писклявий голосок: – У-у! Я хочу ввійти сюди, тату!

Хочу ввійти! У-у-у! А вслід за цим утішання та вмовляння змученого батька: – Тут же зачинено, Едварде!

– І зовсім не зачинено! – озвався я. – Зачинено, сер! – сказав продавець. – Для таких дітей у нас завжди зачинено. І тут ми побачили хлопчика: маленьке біле личко, бліде від ласощів та всіляких смачнющих-пресмачнющих страв і перекривлене від повсякденних примх – одне слово, личко жорстокого маленького егоїста, який шкріб нігтем зачаровану шибку. – Так не годиться, сер, – сказав продавець, коли я з властивою мені готовністю допомогти рушив був до дверей.

За хвилину розбещеного хлопчика, що пхикав перед дверима, повели далі. – Як це ви так робите? – запитав я, з полегкістю зітхнувши. – Чари! – відповів продавець, недбало махнувши рукою, і з-під його пальців – уявляєте! – порснули різнобарвні іскри й погасли в сутінках крамниці.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

Герберт Веллс Чарівна крамниця