Георгій Леонідзе Маленький надгробок у Патардзеулі

Георгій Леонідзе Маленький надгробок у Патардзеулі Перекладач: Микола Бажан Джерело: З книги: Микола Бажан. Твори у чотирьох томах.

Том ІІІ. Переклади. К.:Дніпро, 1975 1 Нехай би століття для мене минули,- Не вгаснути тузі, не втихнуть журбі.

Маленький надгробок у Патардзеулі1 , Велику скорботу таїть він в собі! Горбок невисокий… Місцевість убога… Шипшина. Піски.

Чагарі перелісь… З ким чвари почати? Питатися в кого? Тут неньчина хустка лежала колись, Тут мати гукала на мене з одчаю,

Коли я суниці збирав на лану… Тепер же я марно

тут матір шукаю, Матусю мою, мов дитинства весну,

Але не знайду її більш, не сягну, Як давню весну – не знайду, не сягну. Язик мій замовк… Раптом голос я чую,

Клич рідної хати і рідних багать. Ні, неньчиних срібних сивин не змалюю, Сивин отієї, що вчила співать… 2 Ти завше всміхалась, привітна і мила, І чиста, як перший злетілий сніжок.

Ти зливою рідного слова скропила Мене, що матусиних слухав казок. Минувшина Картлі, і мова грузина, І правда народна, і благо земне, І все, чим жила і живилась дитина,

Всього пильнувала і вчила мене. І в день, коли творчості радісні крила Уперше торкнулися серця мого,

Ти

з юного вірша мойого раділа І пестила вкупі з Важею його. Ти серцем солодким своїм надихаєш, Твоя похвала мені сил додає, Ти свіжістю тисячі весен зміцняєш,

Окрилюєш серце співуче моє! 3 Лікарня… Вже серед твоєї дороги Спинилася смерть і путі розсікла… Пече тебе…

Просиш водиці хоч трохи З питомого звіданого джерела… Але джерело оте висохло нині. Не треба про нього казати нам, ні!.. Слова твої, вимовлені в маячінні,

Вчуваються й досі, кохана, мені: – Настала хвилина розлуки, мій сину, А я уже жду на блаженні часи, Коли знов до тебе нечутно прилину, Мов промінь зорі, мов краплина роси,

Десь там, на горбку… де струмочок по схилу. Побіля сусідів… та й прадідів теж… Під віттям шипшини зготуєш могилу,

Могилу, в яку ти мене покладеш. Я бачу: з господи виносять вже люди На спомин душі хліб святий і вино… Хай, сину, у нас по-інакшому буде – Не плачте,- співайте… так ліпше воно…

…Маленьке, мов кетяг сухий винограду, Зіщулилось втомлене тіло твоє. Так сніг сповиває намореність саду, Як смерть над тобою покровом встає… “Яка вона добра була! – всі сусіди

Говорять, зітерши сльозу крадькома.- Хто сіяв добро,- той не згине без сліду, Такого і смерть не здолає сама”. Ти вперше в житті, склавши руки, спочила. Засохла городина…

Тоне2 схолов… Чому згасло вогнище? Нумо, до діла! Гостей почастуєш по-нашому знов!..

О ні… Не одежа, гаптована дбало, Тебе огортає, а зжовкла трава. Тонкого туману хистке покривало,-

Воно, як лічакі3, тебе сповива. 4 Надгробник, торканнями місяця стертий, Як місяць, пильнує мене в вишині. Указує шлях непохибний, упертий

Цей камінь своїми очима мені. Ти стежиш, матусю, за путтю моєю, Як віршем слугую народові я. Хай вкриється серце моє порохнею,

Якщо я зганьблю материнське ім’я! У вірші моєму, в роботі, в сяганні Твого молока кожна крапля кипить.

Отак, як робила і ти до остання, Я хочу свій труд до кінця доробить. Я вдачу твою добре знаю,- й хвилини Без діла пробути не згодишся ти. Клянусь, що ти стала серпанком хмарини,

Щоб висохле поле зросить з висоти!.. Квітневого дня, жалібного й сумного, Коли ми несли материнську труну,

Пішов несподівано сніг,- і дороги Вгорнулися в білу вогку пелену. Посуху безсніжна зима віщувала,

Тому снігопад так порадував всіх: “Вона,- хай раює! – сніжок нам послала! Небіжчиця подарувала нам сніг!” Сніжок, що упав на уста похололі, Розтанув отак, як розтанула ти.

Від нас ти ішла, а натомість поволі Весна наближалась буяти й цвісти. Ридали жінки біля смертного ложа, І серце терзалось риданням жінок. Коли відпочить воно, змучене, зможе? Де сплетений мною прощальний вінок?

5 Ішов за труною, і горе велике Хитало мене, обтяжало мене. Куди ж ти від нас віддалилась навіки? Чи сховище маєш якесь неземне, Чи скрилась за неба склепіння скляне?

О ні! Ти – в привітності рідного двору, В гойданні акації, в шумі гілляк, У сполохах вогнища, в квітах узору,

Ти – скрізь, де життя свій поставило знак. Ти – в праці щоденній, в роботі невпинній Збирання плодів чи в’язання панчох, В народженні весен, в струмків дзюркотінні, В прикметах живого життя багатьох.

І ось біля столу писемного в мене Хіба це не ти до світанку сидиш, Підказуєш пісню чи слово натхненне, Щоб вірш мій звучав і вірніш, і стрункіш? Ти з нами гордишся Вітчизни красою,

Бажаєш могуття і розквіту їй. Хто я? Випромінений, мати, тобою, Великого сонця промінчик малий. Я зміг тільки відблиск од нього впіймати, Вловив тільки іскру одну вогневу.

“Чи твій виноградник здолію зібрати?” – Тебе я питатиму, доки живу. 6 Між пишних троянд ти прокинешся в пісні, Пройшовши по встеленій терням путі.

Трудом ти поклялась на вірність Вітчизні, І сивим волоссям, і слізьми в житті. Хто ймення твоє прирече до загину? Ти – Грузії совість, безсмертя її! Твоєю любов’ю любім Батьківщину – І їй не страшні хижаки й палії.

Ні, смерть, ти отут не чатуй в караулі, Іди, бо твоїй ми не вірим клятьбі… Маленький надгробок у Патардзеулі,- Велику скорботу таїть він в собі… 1957 – 1 Патардзеулі – село в Кахетії, де був Родовий дім поета. 2 Тоне – піч, в якій випікають хліб.

3 Лічакі – жіночий головний убор, покривало.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)
Георгій Леонідзе Маленький надгробок у Патардзеулі