І
Нависло небо оливом похмурим… Земля затвердла на холодну крицю. І вихор виє – ранена вовчиця – І треться з зойком об холодні мури…
Тут день мов ніч… Невиразні контури… Холодне сонце, мов стріла, промчиться І знову тоне світ в сніговій бурі, Щоб в чорній ночі заховати лиця…
А в келії, карбованій літами, Лягає тінь… Це Він у рясі ходить І думи шле туди, на ясні води,
І мірить крок його холодний камінь… Молитву Богу шле чоло пророче, І тонуть в споминах старечі очі… II
Садок вишневий… Хатка, і степи. Поля
І день, склоняючись в обійми ночі, Востаннє далеч степу золотить…
Життя – мінливо-золота блакить – Спада серпанком на чоло діточе… У матері пеститися він хоче І чує, як вона його пестить…
“Люби до скону рідну Україну, І до останку сили борони!” …А він глядів в блакить прозоро-синю
Й побіг де манять золотом лани… І зупинивсь аж в зелені степів, І слухав музику солодких слів… III
Кружляє степ… Спадає височінь, Вогнисто розчахнувшися надвоє. Бичують землю блискавок бичі, І обрії тремтять в загравах бою…
Під ним – буланий, віжки гризучи,
Блиснула булава в тугій руці, На північ скерувалася ворожу… В останній бій… Пожари…
Вістовці Відомлять про руїну Запорожжя…
І крізь вогонь, хугу, що виє вовком, Примарою зближаються – Соловки… .