Автор їде в радівські передмістя відпочити, візник йому розповідає про своє село Радова, про свою долю. У селі близько 200 дворів, воно багате лісом і водою, пасовищами і полями, у кожного в селі даху криті залізом, у кожного сад і тік, у свята м’ясо і квас, “недаремно колись справник любив погостювати у нас”. Старшина крім оброку вимагав собі ще “в міру борошна і зерна”, але це “народу було не в тягар”. Але по сусідству було село Кріуші, в якому жили погано, мужики звідти крадькома рубали радівські дрова, одного разу радівські їх
Автор зауважує, що він теж іграшка в чужих руках, що війна, яку вели “купці та знати”, не має до нього ніякого відношення.
І, твердо попрощавшись з гарматами,
Вирішив лише у віршах воювати.
Я кинув мою гвинтівку
Купив собі “липу”, і ось
З такою-то підготовкою
Я зустрів 17-й рік.
Свобода зметнулася несамовито.
І в рожево-смердюче вогні
Тоді над країною каліфствовал
Керенський на білому коні.
Війна “до кінця!”, “до
І ту ж сірячинної рать
Пройдисвіт і дармоїди
Зганяли на фронт вмирати.
Але все ж не взяв я шпагу…
Під гуркіт і рев мортир
Іншу явив я відвагу –
Був перший в країні дезертир.
До ночі візник довозить автора в Радова, торгується, вимагає багато грошей за провезення – випити у шинку самогонки. Автор приїжджає до млина. Старий мірошник дуже йому радий, запрошує до чаю.
Мельник розпитує автора про його плани, звідки він приїхав. Автор відповідає, що приїхав на рік. Мельник каже, що таких місць не знайти ніде, нагадує, що вже чотири роки автор вже не був тут. Автор йде спати на сінник, по дорозі згадуючи про своє перше кохання, коли у шістнадцять років “дівчина в білій накидці сказала мені ласкаво” Ні! “
2
Мельник будить автора, запрошує до сніданку, повідомляє, що сам іде до поміщиці Снегіной, щоб віднести настріляли їм вчора дупел. Автор виходить з сінника, дивиться на навколишню його величну природу, згадує, що через війну на землі тепер стільки “виродків і калік”, відчуває невідповідність між цими двома речами. Автор утверджується в думці, що він правильно зробив, не пішовши на війну. Стара, дружина мельника, повідомляє автору, що і в селі тепер неспокійно, що “суцільні мужицькі війни – б’ються селом на село”. Додає, що все це через безвладдя, через те, що прогнали царя, випустили з в’язниць злочинців.
Каторжани сіпнулися по домівках, каже бабця, що і в сусіднє село Крйуші повернувся Прон Оглоблін – “булдижнік, забіяка, грубіян. Він вічно на всіх озлоблений, з ранку по тижнях п’яний. І нахабно в третьевом рік, коли оголосили війну, при всьому чесному народі вбив сокирою старшину. Таких тепер тисячі стало – творити на волі гнусь. Пропала Расея, пропала, загинула годувальниця-Русь “.
Автор збирається і вирушає привітатися з місцевими мужиками. По дорозі йому назустріч попадається мірошник на дрожках. Мельник розповідає, що тільки що був у Снегіной, що дочка Снегіной, “заміжня Анна”, цікавилася автором, чи не він поет, згадувала, що він колись був у неї закоханий. Автор йде далі, йому добре серед лісів і полів.
Він доходить до Кріуші, де не був три роки. Село в запустінні, хати гнилі, ніякого добра немає, на ганку біля Проня “горластий мужицький галас – тлумачать про нові закони, про ціни на худобу і жито”. Автор вітається з мужиками, ті запрошують його посидіти і послухати про їх селянське життя. Хоча вони автора і вважають не зі свого кола, але все ж таки “свійський, мужицьким, нашим”. Цікавляться, відійдуть чи без викупу селянам ріллі панів, не розуміють, чому з цим тягнуть.
Нарешті запитують: “Хто таке Ленін?” “Я тихо відповів:” Він – ви “.
3
Автор застудився і чотири дні пролежав, хворіючи. Мельник, у якого він гостював, дуже стурбований. “Поїхав, кого-то привіз… Я бачив лише біле плаття та чийсь прівздернутий ніс “. На п’яту добу автор одужав, і з’ясувалося, що за ним доглядала та наймолодша Снегина, в яку він був у юності закоханий.
Вона згадує про ті дні, коли вони любили зместе сидіти біля хвіртки і мріяти про славу. “І ви потрапили в приціл, мене ж про це змусив забути молодий офіцер”. Автор радий гості, запрошує її сідати, починає читати вірші про шинкарську Русь. Снегина говорить про те, що їй прикро, що його п’яні дебоші відомі по всій країні.
Цікавиться, чи не наслідок це незадоволеної пристрасті, і коли дізнається, що це не так, дивується ще більше: “Тоді ще більш дивно губити себе з цих років. Перед вами така дорога… ” Все, що було в юності, оживає в душі автора, з Анною вони розлучаються на світанку. Вранці вдається мірошник із запискою від Проня Оглоблина, в якій той запрошує автора прийти.
Автор йде в Кріуші. Оглоблин підбиває народ відправлятися до Снегіной вимагати угіддя без всякого викупу. Оглоблин запрошує автора їхати разом з ними. Взявши коня, їдуть.
Скоро приїжджають в садибу Снегіной. Прон входить і з порога вимагає віддати угіддя. Сергій входить до Анни, та плаче, тому що отримала звістку, що її чоловік убитий на фронті. Вона просить залишити її в спокої, звинувачує Сергія у тому, що її чоловіка вбили, а він відсиджується тут.
Автор йде, говорить Проня, що “сьогодні вони не в дусі… йде, говорить Проня, що “сьогодні вони не в дусі… Ходімо, Прон, в шинок “.
4
Все літо автор проводить в полюванні. Недавні події поступово забуваються. Мельник з Сергієм збираються на полювання на зайців, в цей час приходить Прон і приносить звістку про те, що тепер нова влада – Поради – яка без всякого викупу з літа віддає всі ріллі і ліси, “і Ленін – старший комісар”.
Оглоблин дуже радий, говорить, що “я перший зараз же комуну влаштую у своєму селі”. У Проня є брат Лабутьен, який з японської війни “носив на грудях дві медалі”, але, незважаючи на це, боягуз і хвалько. Заходячи в шинок, він жебракував, потім, напившись, розповідав про “тих, хто здався Порт-Артурі” і про свою відвагу.
Коли до влади прийшли Совєти, медалі він сховав у скриню, “але з тою ж важливою поставою, як якийсь сивий ветеран, хрипів під сивушної банкою про Нерчинськ і Турухан”. Прон не любить свого брата, постійно його лає, але тим не менш вони їдуть удвох описувати снегінскій будинок. Мельник призводить колишніх поміщиць до себе. “І знову нахлинуло щось…” Ганна вибачається перед автором за те, що образила його при їх останньої зустрічі, пояснює, що боялася “злочинної пристрасті”, говорить, що любила чоловіка, їй не хотілося, щоб Сергій її кинув, “як випиту пляшку…” Сергій переводить розмову на інше, цікавиться, як вони ставляться до того, що влаштували в їхній садибі. Анна не відповідає, але “як-то сумно і дивно вона опустила свій погляд…”. Під вечір вони їдуть, куди – невідомо.
Кінця історії автор так і не дізнався, тому що “я швидко помчав до Пітера – розвіяти тугу і сон”.
5
Автор згадує “суворі, грізні роки”.
Ех, завзятість!
Цвітіння в далях!
Недарма замурзаний набрід
Грав по дворах на роялях
Коровам тамбовський фокстрот.
За хліб, за овес, за картоплю
Мужик Залуччя грамофон, –
Слинячи цапову ніжку,
Танго собі слухає він.
Стискаючи від прибутку руки,
Лаючись на будь-який податок,
Він мислить до дурі про штуці,
Катається між ніг.
Йшли роки, розмашисто, палко,
Доля хлібороба гаснув.
Чимало попріли в пляшках
“керенок” і “ходей” у нас.
Фефели! Годувальник! Касатік!
Власник землею і худобою,
За пару ізмизганних “катек”
Він дасть себе видерти батогом.
Мельник надсилає автору листа, в якому розповідає про долю Оглобліна Проня. З моменту останнього приїзду Сергія в Кріуші минуло шість років. Оглобліна Проня в двадцятому році розстріляли, коли в село нагрянув загін денікінців. Його брат Лабутьен заліз у солому, де просидів до від’їзду козаків, а після цього “з п’яних очей морді” голосить: “Мені потрібно б червоний орден за хоробрість мою носити!” Мельник вмовляє Сергія приїхати в село.
Автор збирається і вирушає на батьківщину. Скоро він знову на млині, мірошник радий, повідомляє, що у нього є лист для Сергія, яке лежить тут вже майже два місяці. На листі лондонська друк.
Лист від Снегіной. У листі Снегина тужить про Росію, каже, що часто ходить на пристань, закінчує лист словами: “Дорога моя ясна… Але ви мені як і раніше милі як батьківщина і як весна… ” Автор бере овчинно шубу і йде на сінник, згадуючи, що колись йому було шістнадцять років і що біля хвіртки, яку видно з сінника, “дівчина в білій накидці” йому ласкаво сказала “ні”.
Далекі, милі були! …
Той образ в мені не згас.
Ми всі ці роки любили,
Отже, любили і нас.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)