Байка в Україні стала популярною в XVII ст., а утвердилася як жанр у творчості мудреця-філософа XVIII ст. Григорія Савича Сковороди. Послідовники Сковороди П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський і Є. Гребінка розвинули цей жанр далі.
Класиком же української байки судилося стати Леонідові Глібову. На творчість Л. І. Глібова великий вплив мав “Кобзар” Тараса Шевченка та “Приказки” Євгена Гребінки. Вражений прочитаним, Леонід Глібов почав писати рідною мовою. Улітку 1848 року в його зошиті з’являються байки “Вовк і Кіт”, “Лебідь,
Іван Франко назвав Глібова “найкращим українським байкописом”. У його творчому доробку 107 байок. Байкарська творчість Глібова не тільки хронологічно, ай тематично ділиться на два періоди: перший – 50-60-ті роки, другий – 70-90-ті роки XIX ст. У зв’язку з тим, що соціально-економічні умови життя суспільства цих двох періодів значною мірою різні, характеризуємо їх окремо.
Найважливішим питанням суспільного життя 50 років XIX ст. було селянське питання, яке вимагало негайного розв’язання. Боротьба
Досить значна група байок присвячена засудженню свавілля поміщиків, кріпосницького хижацтва, відкритого грабунку. У цих байках Глібов дає цілу галерею портретів поміщиків-кріпосників і представників нещадно визискуваного беззахисного селянства (“Вовк та Ягня”, “Вовк і Кіт”, “Вовк та Мишеня”, “Гадюка та Ягня”, “Лев та Миша” тощо). Глібов гостро засуджує самодурство кріпосників, знущання їх над кріпаками, а також натякає на ненависть народу до панів-насильників (“Вовк та Ягня”, “Вовк і Кіт”).
Уважно спостерігаючи соціально-економічне життя своєї батьківщини, Л. І. Глібов підмічає руйнування поміщицького господарства внаслідок загального розкладу наскрізь прогнилої феодально-кріпосницької системи. Цей процес руйнування в свій час відзначив ще Крилов у байці “Мельник”. Це явище спостерігав і Глібов, але він пояснював його, як говорилось уже, невмінням окремих поміщиків вести своє господарство; тому автор закликає цих недбах-хазяїв приділити більше уваги своїй власності (байка “Мірошник”). До викриття судових порядків Глібов звертався в багатьох творах, у тому числі і в байці “Ведмідь-пасічник” (1872). Ця байка змальовує післяреформені порядки, які майже нічим, по суті, не відрізнялись від дореформених; змінилась тільки форма визиску.
Ведмеді і Вовки вибираються тепер у начальники немовби “по добрій волі” самої громади і привласнюють результати праці народу, грабуючи земське господарство. Автор гостро висміює порядки в земстві, де казнокрадство було звичайною справою. Реформа 1861 року, яка, по суті, не розв’язала селянського питання, усе ж прискорила розвиток капіталізму в місті і на селі.
У нових соціально-економічних умовах усі класи тогочасного суспільства зазнали значних змін у своїй структурі. Селянство інтенсивно розоряється: сотні тисяч трудівників втрачають землю і йдуть на фабрики й заводи, поповнюючи ряди пролетарів; за рахунок зубожіння бідноти збагачується буржуазний клас на селі – куркульство. Ті поміщики, що не змогли пристосуватися до капіталізму, розорюються, інші перебудовують своє господарство відповідно до нових умов, змикаються з торговельно-промисловою буржуазією, яка починає відігравати все більшу і більшу роль в соціально-економічному житті країни.
Соціально-економічні умови післяреформеного часу, в яких проходить другий період творчості Глібова, дають байкареві оригінальні теми і сюжети. У байках цього часу посилюється ліризм, який поєднується з відходом автора від традиційної ритміко-мелодійної побудови байки з наближенням до народнопісенного розміру. Деякі байки цього періоду нагадують своєю ритмікою і строфікою, а також ліризмом народної пісні і балади (“Мандрівочка”, “Мальований Стовп”, “Старець” тощо). У байках обох періодів, які тематично об’єднуються в одну групу, Глібов нещадно викриває і різко засуджує людські пороки: заздрість, егоїзм, лицемірство, прислужництво, паразитизм, зазнайство, підлабузництво (“Орачі і Муха”, “Зозуля й Півень”, “Цуцик”, “Лисиця-жалібниця” тощо).
У житті нерідко зустрічаються характери, трапляються події, в яких найвиразніше проявляються риси, властиві цій історичній епосі. Яскравим прикладом цього може бути байка Глібова “Мальований Стовп”. Створення образу Мальованого Стовпа – одна з найбільших творчих удач Глібова. Уже сама назва “Стовп” указує на соціальну адресу сатири: “стовпами держави” вважалися великі чиновники, які начебто тримали її на своїх плечах.
Ці ретельні служителі самодержавства були відірвані від народу, чужі йому. їх діяльність, спрямована на укріплення і охорону держави експлуататорів, була ворожа інтересам народу. Останню байку “Огонь і Гай” Леонід Глібов написав за п’ять днів до смерті. У ній – заповіт молодим нащадкам.
Трагічна доля Зеленого Гаю, який “на брехні спокусився” – довірився Огню, прийняв його дружбу, “не знаючи того, який Огонь дружок”, і… згорів. Повчання – автор застерігає: Молодіж любая, надія наша, квіти! Пригадуйте частіш ви баєчку мою: Цурайтеся брехні і бійтеся дружити З таким приятелем, як той Огонь в Гаю.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)