Епопея

Епопея (грецьк. еророііа, від epos – слово, розповідь та роіео – творити) – один із епічних жанрів, котрий домінував аж до появи роману. Е. бере свій початок у міфології та усній народній творчості. Е. в Стародавній Греції називали героїчний епос у вигляді великих циклів народних сказань, пісень і легенд, котрі оповідали про найбільш визначні історичні події, легендарних та історичних осіб, оцінюючи їх з погляду народного значення, виражаючи народні уявлення про зіткнення сил природи, племен і народів. На основі колективних народних Е. виникли

Е. авторські – “Іліада” та “Одіссея” Гомера, “Енеїда” Вергілія, “Витязь у тигровій шкурі” Ш. Руставелі та ін. для Е. гомерівської характерний паралелізм сюжетних площин: світ богів і світ героїв (котрі нерідко мали олімпійське походження), гомерівське порівняння (в якому другий його член розширюється до самостійного образу чи епізоду). Особливу роль у стародавній Е. відігравав розповідач – всезнаючий та об’єктивний.

У середні віки появилися різновиди Е. як лицарської, так і народної (“Беовульф”, “Старша Едда”, “Пісня про Нібелунгів”). Відродження дало “Шаленого

Роланда” Л. Аріосто та “Визволений Єрусалим” Т. Тассо, Просвітництво – “Генріаду” Вольтера. З XVIII ст. Е. витіснив роман. Поступово Е. стали називати великі і складні епічні твори (романи, цикли романів).

Вони з’явилися у другій половині XIX ст. Український роман-Е. представляють М. Стельмах (“На нашій землі”, “Великі перелоги”, “Кров людська – не водиця”, “Велика рідня”), У. Самчук (“Волинь”, “Ост”, “Темнота”, “Втеча від себе”) та ін. Е. називають обсягову поему (“Україна” П. Куліша, “Попіл імперій” Юрія Клена та ін.).


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)

Епопея