Епігонство (грец. &;#941;&;#960;&;#943;&;#947;&;#959;&;#957;&;#959;&;#950; – народження, пізніше – нащадок) – наслідування, що характеризується несамостійністю художнього мислення, поверховим жалюгідним копіюванням певних літературних творів попередників. Епігонство тісно пов’язане з проблемами взаємодії традицій і новаторства в розвиткові світової літератури. Продовження кращих традицій, творчий підхід до засвоєння досягнень попередніх поколінь письменників є важливою ознакою прогресу в літературному розвиткові. Епігони виявляються
При цьому залишаються поза увагою обставини історичного та культурного життя нового часу.
В українській літературі об’єктами для епігонів найчастіше ставали фольклор, творчість І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка. Епігонське наслідування фабули та стилю “Енеїди” І. Котляревського спостерігається в історичній поемі початку 40-х років XIX століття “Харько, запорозький кошовий”
Однобічним і досить поверховим засвоєнням окремих мотивів творчості великих письменників минулого епігони применшують і вульгаризують класику. “Це взагалі, – зазначав М. Салтиков-Щедрін, – доля всіх сильних і енергійних талантів – вести за собою довгий ряд наслідувачів і послідовників, які охоче оволодівають пишною ризою багатого патрона, але, не будучи здатними упоратися з нею, розтягують її по шматках. Там, де патрон відгукується на численні й різноманітні запити життя, клієнти його обирають якийсь один мотив і притому, здебільшого, найслабкіший і, оволодівши ним, нівечать його вщент”.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)