За переказами, врятувалися з небагатьма товаришами після загибелі Трої Е. судилося стати родоначальником народу, якому буде зобов’язаний своїм походженням Рим; для цього йому, го-‘німому Юноною, необхідно було прийти в Італію і витримати численні битви з місцевими племенами. Перша частина, присвячена його мандрівкам, відчуває сильний вплив “Одіссеї”, друга – битви навколо Риму – “Іліади”. Заскоченому бурею Е. доля приводить до Карфагена, де він розповідає цариці Дидоне про що прийшло на нього нещастя.
Слова, якими
Він хоче поговорити з Дідоною, але вона в обуренні біжить від нього.
Прибувши в Лацій, Е. укладає союз з царем Латином і добивається від нього згоди на шлюб з його дочкою Лавінія. Однак Юнона, користуючись тим, що Лавінія заручена з доблесним Тур-ном, царем ругулов, відновлює проти нього місцеві племена і кладе початок війні. Е., спираючись на доблесть троянців і на своїх новопридбаних етруських і аркадских союзників, здобуває перемогу над своїми майбутніми вірними друзями і вбиває Турна в єдиноборстві (він був вже готовий пощадити його, але, як Ахілл не міг пробачити Гектору смерті Патрокла, так і Е. відкидає благання Турна, побачивши на ньому обладунок аркадського царевича Палланта).
Цим епізодом завершується епос. Тягар виявляється майже непосильним для героя: незважаючи на те що все належне виконано, він радить синові Іулу брати приклад з батька в доблесті, але не в щасті. Образ Е. у Вергілія має воістину трагічним звучанням.
Сам поет постійно підкреслює його благочестя і всупереч міфології робить його чи не першим з троянських героїв, рівним божественному Гектору (чого, природно, немає у Гомера). Однак кинута кохана робить становище Еге занадто вразливим: якщо Данте розумів його саме так, як хотів Вергілій, лише більш широко – у католицькому дусі – тлумачачи місію засновника Риму, то Ж.-Ф. Лагарп, один з провідних критиків французького класицизму, високо цінуючи епос Вергілія, все ж пише: “Безумовно, благочестивий Е. не заслуговує ні найменшого обвинувачення; він бездоганний на всьому протязі поеми, але, жодного разу не будучи одушевлений пристрастю, він не палає душею, і холодність його характеру поширюється на весь твір” .
А. А. Ахматова, наприклад, любила говорити: “Ромео не було, Еней, звичайно, був”, підкреслюючи цим, що вірні кохані – велика рідкість, але зате часто зустрічаються зрадники в любові. (Цікава апологія П. А. Катеніна.) Вплив образу Еге на пізнішу літературу далеко поступається впливу самого епосу, останнє а позначалося тільки в колах, які отримали класичну освіту і цінують латинську культуру (такі характерні насамперед для Франції та Італії). У Росії цей вплив відчувається у поетів XVIII – початку XIX “Шв. (Так, Херасков в “Россиада” і Катенін в “Андромаха” цитують близько до тексту знаменитий сон Е., у якому Гектор говорить йому про неминучість падіння Трої і необхідності втечі). Пізніше під впливом німецької традиції встановилося неприязне ставлення до латинської культурі (одним з найбільш рішучих провідників якого був Бєлінський), і епос Вергілія стали вважати абсолютно штучним, неживим твором, а образу Е. відмовляли в цілісності.
У середині століття під цю неприязних оцінку був підведений науковий фундамент, що пояснювали всі ці недоліки помилкової концепцією епосу у Вергілія (таку думку поширилося і на знаменитих італійських поетів – Тассо і Аріосто). Ці концепції були відкинуті в епоху символізму (Брюсов, перекладач Вергілія, написав кілька оригінальних віршів, присвячених Е., причому розумів його образ так, як того хотів римський поет). У пізніші часи (аж до наших днів) читання Вергілія стало долею дуже нечисленного кола людей.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)