Джон Роналд Руел Толкін Володар Перснів – Повернення Короля Частина п’ята Розділ 1 МІНАС-ТІРІТ Пін виглянув з-під Гандальфового плаща, не розуміючи, чи прокинувся він, чи сон все ще морочить його.
Вітер гудів у вухах, земля зникала в темряві; нічого не було видно, тільки зірки та піднебесні гори на півдні, на самому небокраї – і зірки, і гори теж зникали в далечині. Ще не зовсім прокинувшись, Пін спробував збагнути, котра година, і пригадати подробиці подорожі, але пам’ять ще спала. Шалена безупинна скачка, матовий відблиск золотих
Щойно вони встигли сховатися там, як небо перекреслила крилата тінь, і люди затерпли, і обличчя їхні зблідли… Але Гандальф заспокоїв гобіта, втішив, і той притулився у якомусь кутку, чуючи крізь неспокійну дрімоту кроки, голоси, розпорядження Гандальфа. Надвечір вирушили далі. Це була, вже друга… ні, третя ніч після пригоди з паланті-ром. Пережиті страхи відразу розвіяли сон: Піна затрусило, вітер заскиглив грізно та зловісно.
По небу розлилось світло, немов заграва від пожежі. Пін пощулився: якій недолі назустріч везе його Білий Вершник? Гей, та це ж лише
Пін потягнувся, щоб розім’яти спину, і запитав: – Де це ми, Гандальфе? – В Гондорі, – відповів той. – Колись ця область звалась Аноріен. – Леле! – скрикнув Пін і схопився за плащ мага. – Що це?
Вогонь, їй-бо, вогонь! Чи тут живуть дракони? Дивись, онде ще один! Замість відповіді Гандальф голосно наказав своєму коню: [5] – Вперед, Тінеборе!
Не слід гаяти часу! Поглянь: вогні кличуть на допомогу. Війна спалахнула! Вогонь на Амон-Діні, на Ейленасі, і далі на захід – Нардол, Ерелат, Мін-Рімон, Каланход і Хальфіріен на кордоні Рохану!
Однак Тінебор сповільнив ходу, потім пішов ступою, закинув голову і заіржав. З темряви йому відповіли якісь коні; прогриміли копита, троє верхівців промайнули повз них, немов привиди, і зникли на заході. Тоді Тінебор напружився і помчав стрімко учвал, і ніч, мов розбійник, засвистала їм услід.
Пін знову поринув у дрімоту, і розповідь Гандальфа про звичаї Гондору погано доходила до нього. – З давніх-давен на найвищих вершинах, по кордонах просторої держави тримали заготовлений хмиз на багаття і чергували гінці зі свіжими кіньми” щоб будь-якої хвилини за наказом володаря розпалити вогнище і мчати на північ до Рохану та на південь до Белфалату. Давно вже не випадало горіти цим багаттям. А ще раніше вони і зовсім не були потрібні, бо королі Заходу мали палантіри… – Пін здригнувся, але чарівник додав: – Спи, нічого не бійся. Ти не до Мордору їдеш, а до Мінас-Тіріту.
Там будеш у безпеці, наскільки це зараз можливо. Якщо Гондор загине або Перстень дістанеться Ворогові, тоді вже й у Гобіта-нії не сховаєшся… V Вже ти знаєш, як розрадити, – буркнув Пін і знову задрімав. Засинаючи, він побачив білі вершини, як острови серед моря хмар, і подумав: чи живий ще Фродо та де він зараз? А Фродо у цей же час дивився на той же місяць, чекаючи на світанок.
Розбуркав Піна гомін багатьох голосів. Уже розвиднялося, але холодний сірий морок заступав світло. Минула ще доба – день у сховищі та ніч у дорозі. Тінебор розпалився, шкіра його парувала, але голова була гордо піднесена, як і раніше. їх обступали кремезні люди в цупких плащах, за ними можна було помітити напівзруйнований мур; заклопотано снували, хоч було ще дуже рано, робітники з молотками та кельмами, десь грюкали кувалди, рипіли підйомні корби. Де-не-де горіли смолоскипи та ліхтарі.
Люди розмовляли з Гандальфом – йшлося про Піна. – Тебе ми знаємо, Мітрандіре, – казав один з воїнів. – До того ж ти назвав один з паролів Семи Кіл. Але твого [6] супутника ми бачимо вперше. Хто він? Карлик з півночі?
Ми в цю скрутну годину не можемо приймати чужинців, хіба що досвідчених вояків, на чию відвагу та вірність можна покластиея”. – Я можу поручитися за нього перед Денетором, – сказав Гандальф. – А щодо мужності, то її зростом не вимірюють. Мій супутник зазнав більше битв та випробувань, ніж ти, Інгольде, хоч ти й удвічі вищий за нього.
Ми прибули до вас прямо з лігвиська Сарумана, щоб сповістити про перемогу над зрадником; мій супутник дуже втомлений, інакше я розбудив би його і познайомив вас. Звати його Перегрїном, це справжній чоловік великої сміливості. – Чоловік? – із сумнівом перепитав Інгольд, решта почала сміятися.
– Ніякий я не “чоловік”, – вигукнув Пін, забувши про сон. – Нічого подібного! Я не чоловік і не воїн, я – гобіт, хоча мені й доводилось битися, коли не було іншого ви-ходуі – Не всякий із славетних воїнів міг би відрекомендуватися краще!1 – схвально відгукнувся Інгольд. – А що таке “гобіт”? – Напіврослик, – відповів Гандальф. (Гондорці збентежено перезирнулися.) – Ні, не той.
Це його друг та родич. – А також його товариш у поході, – додав Пін. – З нами був ще Боромир він врятував мене у снігових заметах, а потім загинув, захищаючи нас від орків. – Помовч! – перервав його Гандальф. – Цю сумну новину щонайперше належить повідомити батькові.
– Ми вже тут самі здогадуємося, – відповів Інгольд. – Були знаки… Ну, якщо це так, рушайте не зволікаючи. Намісник Мінас-Тіріту, звичайно, захоче побачити того хто несе останнє вітання від сина,, хай буде він людиною чи… – Гобітом, – підказав Пін. – Навряд чи я зможу багато зробити для вашого володаря, але все, що мені пщ силу, зроблю на пам’ять про Боромира”. – Щаети вамї – сказав Інгольд.
Воїни розступилися, Тінебор пройшов крізь вузьку браму. – Підтримай Денетора доброю порадою в чає, тяжкий для нього і для всіх нас, Мітрандіре! – попросив Інгольд [7] навздогін. – На жаль, ти знову прийшов вісником горя та лиха… – Я приходжу, коли потрібен. А якщо хочеш поради, то послухай: ви пізно взялися лагодити Пеленорські мури. Проти сили, яка насувається, кращий захист – хоробрість та надія.
Я везу не лише погані новини. Відкладіть молоти, час гострити мечі! – Ми закінчимо до вечора, залишилася остання ділянка, найбезпечніша, на шляху до союзного Рохану. Чи не знаєш, що там відбувається?
Чи прийдуть роханці на допомогу? – Повинні прийти, але вони вже витримали не одну битву вдома, у вашому тилу. Отже, зараз цей шлях, як і всі інші, вже не веде до мирного краю. Будьте уважні! Якби не Гандальф, старий віщун, ви нині чекали б з Аноріену не роханську кінноту, а ворожу рать.
Все ще може статися. Прощавайте і пам’ятайте: пильність – головне! Раммас-Ехор, Захисний Мур, був побудований чималими зусиллями, коли на Ітіліен лягла ворожа тінь. Мур тягнувся більше ніж на десять ліг, оточуючи рівнину Пе-леннору.
Родючі, виплекані землі пологими терасами спускалися до заплави Андуїну. На північному заході відстань між стіною та Головною брамою столиці дорівнювала чотирьом лігам; тут вона була особливо високою та надійною і пролягала по стрімких урвищах понад вузькою при-річною долиною. Шлях від бродів та мостів Осгіліату, що був прокладений на високому насипі, брукованому камінням, перетинав стіну попід брамою з барбаканом.
На пів-деному заході мур підходив найближче до міста лише на одну лігу. Там Андуїн, огинаючи плавною дугою кручі Емін-Арнену, в південному Ітіліені, круто повертав на захід, а стіна нависала прямо над берегом, де знаходились причали гавані Харлонд, куди приставали для розвантаження кораблі з пониззя, з південних провінцій. Затишні хутори були оточені полями, садами, за господами розташувались стодоли, клуні, кошари для овець та корівники; багато чистих малих річок збігало по долині до Андуїну.
Одначе тут мешкала лише невеличка частина землеробів та пастухів Гондору. Окрім населення семи округів столиці, гон-дорці мешкали також у підгірних долинах Лоссарнаху та далі на південь у краї п’яти швидких річок Лебенніну. Між горами та Морем мешкали колись нащадки забутого народу, [8] що жив там ще за часів Чорної Навали, до появи королів; тепер це плем’я злилося з гондорцями, успадкувавши від своїх пращурів тільки смагляву шкіру та маленький зріст. Найвіддаленішим підлеглим краєм, Белфалатом, володів Імраель, нащадок славнозвісного роду; в його країні не були рідкістю люди з очима сіро-зеленими, кольору Моря.
Гандальф їхав мовчки; Пін крутився, роздивляючись навкруги. Туман ходив густими клубами, але небо яснішало, і ліворуч було добре видно розрив у пасмі гір – широку долину, утворену великою рікою, зерно розбрату та поле багатьох битв, Там, де кінчались Білі Гори, Еред-Німрас, Пін побачив, як йому й обіцяв чарівник, темну піраміду гори Міндоллуїн. Фіолетові тіні лежали у глибоких зморшках, а на бескиді, висунутому вперед, як ніс могутнього корабля, біліли у вранішньому світлі стіни Мінас-Тіріту.
Сім кіл білих мурів охороняли це місто, таке старе та величне, Що здавалося, ніби не людські руки збудували його, а витесали невідомі велети із самих кісток землі.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)