Джеймс Олдрідж Хлопчик з лісового берега

Джеймс Олдрідж Хлопчик з лісового берега (Хлопчик з лісового берега – 1) Переклад з англійської В. Гнатовського Видавництво ЦК ЛКСМУ “МОЛОДЬ”, Київ, 1974

OCR і редакція Dauphin, 31 жовтня 2004 р. Вперше цей твір було опубліковано на http://www. ukrcenter. com Було в мене два заповітних бажання: вбити лисицю і піймати двадцятифунтову муррейську тріску. Дійшло, зрештою, до того, що я більше ні про що не міг і думати. Чому так, важко сказати; може, винен тут був спочатку Том Вудлі.

Том Вудлі жив у місті й був багатий, а я жив у лісі й був бідний. З цього все й пішло,

але, як це буває в житті, з часом для мене тут стало важливе зовсім інше. Я жив з батьком, дроворубом, на березі Муррею, за три-чотири милі від міста Сент-Елен, штату Вікторія. І, правду кажучи, я тільки й знав, що свій ліс, а Тому Вудлі все було за іграшку – він і вчився добре, і в спорті був з кращих, і до церкви ходив справно, і вмів робити так, що всі у місті його любили, навіть учителі та поліцейський.

Том був усюди перший, я – всюди останній, крім нашого лісового берега. В місті перший-ліпший хлопчисько хоч у чомусь та міг мене обскакати, але варто було цим міським хлопчиськам опинитися за містом, десь у лісі чи на

річці, тут уже ніхто з них не міг зі мною рівнятися; так було аж до того дня, коли Том Вудлі у батьковому форді виїхав з приятелями до Муррею на пікнік і в першу ж годину застрелив лисицю з двадцятидвохкаліберної рушниці та піймав на вудку п’ятнадцятифунтову тріску. Ні того, ні іншого мені, що виріс у лісі, ще ніколи не пощастило зробити.

Я переловив силу-силенну риби і якось витягнув навіть тріску фунтів, мабуть, на десять, але більша за цю мені не попадалась. Коли бували патрони, я часто стріляв кролів, я, можна сказати, жив з продажу кролячих шкурок; а от підстрелити лисицю мені ще не довелося ні разу. Я знав, що Тому Вудлі просто пощастило, але від цього було не легше, адже мені тепер і зовсім нічим було крити; от я й перестав бувати у місті, навіть у школу кинув ходити, сидів удома або бродив по березі, твердо поклавши собі не давати приводу до глузувань хлопчакам, які носять черевики, і дорослим з тих, що стоять за прилавками, а також не з’являтися в місті доти, доки не піймаю двадцятифунтову тріску і не вб’ю лисицю. З лисицею справа була особливо важка, і все ж таки настав день, коли я побачив перед собою лисицю так близько, що, коли б я був трохи старший і дужчий, то міг би вбити її навіть дрючком.

Сталося це випадково. Того дня я зовсім не полював і не вудив, а просто збирав гриби. Вода в річці стояла тоді досить високо, і всі видолинки на Пентал-Айленді перетворилися на маленькі озера і болітця, а сухі пагорки між ними були, наче острівки, де-не-де порослі чагарником.

Перебравшись через одне таке озерце, я піднявся на пагорок, на вершині якого ріс самотній широкий кущ. Почав збирати під кущем гриби і раптом бачу: лисиця. Вона почула мене, але тікати їй було нікуди. Води вона боялася ще більше, ніж мене. Вона відступала від мене, а я – від неї.

Острівець, на якому ми опинилися з нею, простягався, може, на якихось тридцять квадратних футів, і відстань між мною і лисицею була не більше десяти ярдів. З собою я не мав рушниці, і ми отак з нею стояли: я тут, а вона там, хвіст трубою, зуби вищирені, а сама й не ворухнеться. Повільно позадкував я у воду. Без рушниці я нічого не міг зробити, а добиратися додому мені було не менше години: спочатку переплисти річку, а потім ще цілу милю йти чагарником.

Я був певен, що лисиця все одно нікуди не дінеться. Я знав лисиць і знав, що ця лисиця боїться води й швидше здохне, ніж увійде в неї. Тому я поставив на землю мішок з-під цукру, в який клав гриби, перебрався через воду й щодуху помчав додому. Вдома у мене висіла двадцятидвохкаліберна рушниця, але я її не захопив з тієї простої причини, що не мав до неї патронів, і тепер, біжучи, я сушив собі голову, де б дістати патрон, тільки один патрон. Я навіть згадав про той патрон, який торік загубив у купі дров.

Та хіба його там знайдеш? Я вже пробував разів з двадцять, і. все даремно. Позичити не було в кого, а вдома я вже давно обнишпорив усі шухляди – хоч би один патрон знайшовся де-небудь. Я розумів, що біжу марно, але все-таки біг.

Зарослим високою травою берегом я спустився до річки, плигнув у воду, переплив глибоке місце, потім пішов убрід, тоді, пробираючись верболозом, видерся на високий берег і помчав додому. Вдома я одразу ж кинувся до купи дров і, відсапуючись, почав там нишпорити, розгрібаючи тріски руками й ногами. Знайти цей патрон у купі торішніх трісок і тирси я, певна річ, не зміг і, зневірившись, зайшов до хати.

Заглянув у ствол рушниці – порожньо. Я добре знав про це, а все ж надіявся. Але тепер мені лишалося одне. Батька не було вдома – він заготовляв дрова у лісі; я зайшов до нього в кімнату і зняв із стіни батьків дробовик. Він був такий важкий, що я, знімаючи, ледве не випустив його з рук.

В магазині лежала обойма з трьома патронами. Рушниця була вичищена, але з неї вже багато років не стріляли. Батько – сам неохоче користувався нею і тримав зарядженою так, про всяк випадок. Я зняв її й виволік надвір.

То була найтяжча провина. Мені якнайсуворіше заборонялося торкатися цієї рушниці. Але тепер я не зважав ні на що.

Взявши важкий дробовик на плече, наче колоду, я бігцем кинувся назад. Я вже добре-таки втомився і незабаром змушений був перейти на швидку ходу. Але час від часу я знов пускався риссю і так, то кроком, то бігцем, дістався до річки, перепливаючи яку мало не втопився, бо весь час намагався якомога вище підняти рушницю/ Все одно в мене не вистачало сили держати її над водою, і коли я вибрався на той берег, то побачив, що рушниця мокра.

Від річки до озерця я добирався довго. Мене трусило, дихав я важко; та останню сотню ярдів я все-таки пробіг. Не зводячи очей з острівця, відділеного заводдю ярдів з двадцять п’ять завширшки, я загнав патрон у ствол і рушив уперед по воді – вбивати свою лисицю. Проте лисиця зникла. Я обламував ногами гілки куща, обшукував його з усіх боків: може, десь є нора, куди вона могла сховатись.

Але там нічого не було, нічогісінько. Тільки трохи посліду та пташине перо. Зникла, і край. Як вона опинилася на острівці, це я розумів – дуже просто: поки вона спала на пагорку, вода, очевидно, прорвалася у видолинок і затопила все довкола; але куди вона ділася тепер, цього я зрозуміти не міг, адже води лисиця боялася.

Я шукав на сусідніх острівцях, облазив геть усе, навіть у тих місцях, куди вода зовсім не доходила, – марно. Так і довелося мені повертатися додому з грибами та з батьковим дробовиком. За дробовик мене відшмагали віжками, бо пояснити, навіщо він мені був потрібен, я не міг. Розповідати правду я навіть не пробував – просто вигадав якусь довгу історію про те, як ганявся за кабаном.

Батько сказав, що кабани у нас взагалі не водяться, та я й без нього це знав. Словом, мені перепало добряче. Другого дня я повернувся на те ж саме місце і знову шукав цю лисицю. Наступного дня – знов. Я шукав і шукав, кінець кінцем я вже просто думав, як би мені взагалі знайти будь-яку лисицю, але для мене це завжди була та сама лисиця.

Патронів я не мав, але шукав і чатував далі. Потім якось уночі, лежачи в постелі, я з годину проплакав від того, що все це так важко і так загадково, а ранком узявся за вудки – ловити двадцятифунтову тріску. На річці Малий Муррей є кілька таких місць, де особливо добре ловиться тріска, і всі вони були мені відомі. Найкраще місце – біля хати старого Роя Кармайкла. Рой спорудив собі хату з парового котла.

Перед хатою, з боку річки, стояла хвіртка, що її у свій час він приволік з якогось старого церковного двору, хоч на паркан не було й натяку. Хвіртка була з клямкою, на якій значилось: “Вдома”, “Немає вдома”. Коли Рой ішов кудись чи повертався, він завжди відповідно повертав клямку. Він зробив на березі східці до самої води і завжди – взимку, коли вода прибувала, і влітку, коли річка міліла, – відзначав на них рівень води залізним кілочком.

До цього кілочка я примостив свою вудку, і саме тоді, коли я чіпляв на гачок беззубку, старий Рой власною персоною спустився до річки по воду. – Чому ти не ловиш на черв’яка? – запитав він. – Я вже, напевно, у наших місцях всіх черв’яків перевів, – відповів я йому.