“Дурні романи жінок-романісток” елиот&;amp;#038;nbsp

Уже тоді вона чітко висловлювала дуже важливу для неї думка про першорядне значення демократичної тематики: “Якщо ми одержимо невірне подання про манери й розмови яких-небудь маркізів і графів, лихо ще не так велике; але важливо, щоб у нас установилося правильне відношення до радостей і прикростей, до праці й боротьби в житті людей, приречених на важке трудове існування, і в цьому нам повинна допомогти Література “.

Елиот виступає й проти тих письменників, які життя працюючих класів зображують в ідилічних тонах, малюючи наївних, веселих і простодушних пейзан. Як ми побачимо надалі, сама елиот не далека деякої ідеалізації в зображенні людей з народу, але все-таки вона вважає принципово неприпустимим замовчувати важкі сторони життя трудящих, обумовлені як бідністю, так і соціальною нерівністю

Здаючи до друку свою першу книгу “Сцени з життя духівництва”, елиот писала видавцеві: “…Є занадто багато плідних письменників, які присвячують себе опису приємних картин і виключають усяку неприємну правду, я не бажаю збільшити їхнє число. Щодо цього, принаймні, у мене

є деяка подібність із Теккереем, хоча я й не усвідомлю себе в якому-небудь змісті його ученицею, якщо не вважати учнівством те, що, на мою думку, він – самий могутній з нині живучих романістів; думаю, що так само думають про нього майже всі розумні люди” &;#8216;.

Ці слова найбільше виправдувала саме перша книга елиот, всі три повісті кінчалися дуже похмуро. У наступних своїх книгах елиот дивиться на життя більш оптимістично, зокрема, більш оптимістично, ніж Теккерей. Це пояснюється тим, що Теккерей малював головним чином життя вищих класів, ставлячись до неї в цілому негативно, а Дж. елиот окремих представників вищих класів бере лише як контрастне тло – на ньому отчетливей вимальовується доброчесне життя простих людей, зображуючи яким письменниця відпочиває душею. Із цим зв’язано й те, що елиот набагато менше, ніж Теккерей, побоюється всілякої прози життя. ” чиЗмогли б ми переварити оповідання, де з реальними подробицями описувалося б життя сільських простолюдинів, що існують на півтора шилінга в день?” – запитує Теккерей в “Виргинцах”, – а Дж. елиот пише саме такі оповідання. Теккерей уважає неможливим описувати в художньому творі людини, більша частина життя якого “присвячена торгівлі цукром, пряностями й сиром”, – а Дж. елиот в “Адамі Біде” говорить: “Мені потрібніше, щоб почуття симпатії зв’язувало мене з тим вульгарним моїм земляком, у несмачному жилеті й зовсім невідповідному до нього краватці, що відважує мені цукор, чим з яким-небудь чудовим розбійником у червоному шарфі через плече й зелені пір’я на капелюсі…”

Теккерей говорить, що письменники “не можуть уводити свої історії подробиці таких професій, як адвокатури, гра на біржі, полемічна теологія, шиття білизни, кравецьке ремесло, аптекарська справа”,- а Дж. елиот пише повість про ткача (“Сайлес Марнер”), у романі “Миддлмарч” у неї важливою проблемою стають заняття доктора Кезобона “полемічною теологією” або доктори Лидгейта “аптекарською справою” (спроба перешикувати систему виписування ліків так, щоб на ній не збагачувався лікар).

И по демократичності тематики, і по увазі до “прозаїчного”, “професійним” сторонам життя елиот ближче до Диккенсу, з ним неї зближає й деяка ідеалізація демократичних героїв. Інші критики навіть уважали елиот як би “сільським Диккенсом”, що сделали для зображення провінційної сільської Англії те ж, що Диккенс зробив для зображення англійського міста. Однак це зіставлення можна розуміти лише в дуже обмеженому змісті. Не говорячи вже про чисто стильове розходження, елиот принципово відрізняється від всіх письменників покоління 40-х років, від таких реалістів, як Диккенс, Бронте, Гаскелл, відрізняється як представниця реалізму

Почати з того, що демократизм елиот має свої границі. У першій своїй повісті “Негоди його преподобія Амоса Бартона” (“Сцени з життя духівництва”) вона говорить: “Я хочу збудити у вас співчуття до буденних турбот, викликати сльози на ваших очах описом сьогодення горя, що проходить повз вас не в оксамиті й не в лахміттях, а в самої звичайної, цілком пристойному одягу,/. Ця “цілком пристойний одяг”^ протипоставлена й оксамиту й лахміттям, дуже характерний: демократичний герой елиот завжди повинен залишатися благопристойним.

Суспільне “дно” – поза полем її зору. А тим часом і для революційних романтиків, і для критичних реалістів 30- 40-х років ці шари суспільства були вдячним матеріалом. На їхній долі можна було різкіше поставити проблеми суспільного зла у світі, де богатие всемогутні, а бідняки пригноблені й безправні

В образах “відщепенців” проривався протест проти несправедливого громадського порядку. Згадаємо героїв Байрона й Гюго, згадаємо, яку роль грають у Вальтера Скотта такі люди, як Робін Гуд, Роб Рій і взагалі все строкате плебейське тло його шотландських романів, у яких важко розібрати, де кінчається гірський клан і де починається зграя контрабандистів. Повії або злодійки можливі як героїні в Диккенса або Гаскелл (“Оливер Твіст”, “Мери Бартон”, “Руф”) але вони неможливі в елиот, і це, без сумніву, пов’язане з тенденцією позитивістського реалізму згладжувати гострі кути дійсності

Якби елиот початку писати художню прозу в ту пору, коли вона захоплювалася “революційною метафізикою”, те вона, можливо, писала б у дусі свого тодішнього кумира Жорж Санд або Шарлотти Бронте, у якій вона знаходила “стільки ж вогню й пристрасті, як і в Жорж Санд, тільки в менш хтивому одіянні”. Однак і в ті часи елиот не цілком схвалювала Бронте й Гаскелл.


“Дурні романи жінок-романісток” елиот&;amp;#038;nbsp