Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами! Нащо стали на папері Сумними рядами?.. Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину? Чом вас лихо не приспало, Як свою дитину?.. Бо вас лихо на світ на сміх породило. Поливали сльози… чом не затопили, Не винесли в море, не розмили в полі?..
Не питали б люде, що в мене болить, Літає та кряче, А серденько соловейком Щебече та плаче Нишком – люди не побачать. То й не засміються… Не втирайте ж мої сльози, Нехай собі ллються.
Чуже поле поливають Щодня і щоночі, Поки, поки… не засиплють Чужим піском очі…
Хто ж сироті завидує – Карай того, боже!
Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти! Виростав вас, доглядав вас, – Де ж мені вас діти? В Україну ідіть, діти, В нашу Україну, Попідтинню сиротами, А я – тут загину.
Там найдете щиру правду, І слово ласкаве. Там найдете щире серце, А ще, може, й славу… Привітай, же, моя ненько, Моя Україно, Моїх діток нерозумних.
Як свою дитину.
Коментар Свої вірші Т. Шевченко називав “думками”, “думами”. Будучи далеко від України, в холодному, похмурому Петербурзі, поет сумував за рідним краєм, вболівав за його долю, страждав
Що заплачуть на сі думи”, тоді він буде щасливий. Своє палке слово, “квіти”, “діти” поет посилає на захист скривджених, на славу своєї неньки України: “В Україну ідіть, діти, В нашу Україну”.