Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами! Нащо стали на папері Сумними рядами?.. Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину? Чом вас лихо не приспало, Як свою дитину?..
Бо вас лихо на світ на сміх породило. Поливали сльози… чом не затопили, Не винесли в море, не розмили в полі?.. Не питали б люде, що в мене болить,
Літає та кряче, А серденько соловейком Щебече та плаче Нишком – люди не побачать. То й не засміються…
Не втирайте ж мої сльози, Нехай собі ллються. Чуже поле поливають Щодня і щоночі, Поки, поки… не засиплють
Чужим піском
Хто ж сироті завидує – Карай того, боже! Думи мої, думи мої, Квіти мої, діти! Виростав вас, доглядав вас, – Де ж мені вас діти?
В Україну ідіть, діти, В нашу Україну, Попідтинню сиротами, А я – тут загину. Там найдете щиру правду, І слово ласкаве.
Там найдете щире серце, А ще, може, й славу… Привітай, же, моя ненько,
Моя Україно, Моїх діток нерозумних. Як свою дитину.
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло): Свої вірші Т. Шевченко називав “думками”, “думами”. Будучи далеко від України, в холодному, похмурому Петербурзі, поет сумував за
Своє палке слово, “квіти”, “діти” поет посилає на захист скривджених, на славу своєї неньки України: “В Україну ідіть, діти, В нашу Україну”.