За вікном згущалися сутінки, неквапливо падав сніг. Навкруги була така тиша, що, здавалося, тільки тріск дров у пекуче палаючому каміні нагадував про те, що життя не припинялося
Раптом Пушкін виразно почув дзенькіт дзвіночка. Він кинувся до вікна. Як був – в одній сорочці, босоніж – розгорнув двері, що ведуть із сіней на ганок будинки. Із саней вискочив хто – те в шубі, схопив в оберемок, потяг у кімнати. Це був Пущин, що відвідав поета в посиланні в Михайлівськім. Ішла зима 1825 року
Мій перший друг, мій друг безцінний!
И я долю благословив,
Коли
Сумним снігом занесений,
Твій дзвіночок оголосив
Цей вірш Пушкін передав разом з посланням “У Сибір” своєму кращому другові Пущину влітку наступного року на каторгу, куди декабрист Пущин був засланий як “державний злочинець”.
Дружбае Яке древнє й прекрасне російське слово. Що робили б ми без надійного друга, чиє плече у важку мінуту – бесценнейшая опора?! Зразок дружби, щирої, чоловічий – ліцейське братерство Пушкіна, Пущина, Данзаса, Кюхлие Як дивно нам сьогодні усвідомлювати, що це було!
Адже нічого, навіть схожого, ми не знали. Нам ніколи
Пушкін був людиною, що вище всього цінував цей прекрасний дарунок – дружбу. Ю. М. Нагибін у своєму есе “У крестовского перевозу” описує зустріч Пушкіна з іншим ліцейським товаришем – Антоном Дельвигом.
Е Дружина разом з Ганною Кери покотила до гусарів. Дельвиг – товстий, незграбний, добрий барон, що зубожів і пише гарні вірші, залишився одного будинку з маленькою дочкою. Зради дружини змучили його. Він дістав з ящика стола вірш, адресований їй: “За що, за що ти отруїла неисцелимо життя моюе” Зітхнувши, відклав папір, і отут у кімнату ввірвався протяг, а з ним – Олександр, що сіяє, що скалиться в білозубій посмішці.
Мир заповнився Пушкіним. “При зустрічі й розставаннях вони цілували один одному руки. Цей звичай у них залишився з юності”, – читаємо ми в Нагибіна
Пушкін здавався бадьорим і неспокійним. Він був заручений з Наталею Гончаровой. Стояла свадьбае “Де баронеса?” – запитав Пушкіна. Антон винувато розвів руками
Раптово в далекій кімнаті заплакала дочка – і Дельвиг опрометью кинувся на заклик. Коли ж відвертав, Пушкін стояв у стола й читав листок з тим самим віршем. На його особі, казавшемся білою маскою, горіли ока тигра
ПРО, як добре він зрозумів усе, що діялося в сім’ї Дельвигов! І відразу ж повіз друга прогулятися. Вони пообідали в трактирі в Крестовского перевозу. Знову був ліцей, було братерство, було щастя
Дельвиг довго потім буде дивуватися, як щедро витрачав себе на нього Пушкін у той день. Ніхто не думав, що поїздка в Болдіно затягнеться з – за холери, не підозрював, що через усього два роки Дельвига не стане. А Пушкін навіть не зможе попрощатися із другом. Втім, через кілька років Антон “призве його до себе”
Яка прекрасна й сильна дружба зв’язувала цих настільки несхожих один на одного людей! У чому ж її джерела?
Напевно, у тій винятковій вихованості, глибокій інтелігентності, вірі у високе призначення людини, які відрізняли росіян, що йдуть від перемоги в 1812 році до грудня 1825 року
Мій друг! Вітчизні присвятимо
Душі прекрасні пориви
Товариш, вір: зійде вона,
Зірка чарівного щастя
Вона зійшла, ця зірка. Зійшла, щоб освітити своїми променями їхній шлях. Вони йшли, мучачись і помиляючись, страждаючи й радуючись, до високої мети. Їх зігрівало відчуття того, що друзі були поруч. Адже як страшно й просто звучали слова: “Інших вуж ні, а ті далече”. І “інші”, і “ті” – все це “частки” великого братерства. І риси друзів не стиралися, тирани й епохи були неспроможні перед Дружбойе
Швидко летить час! Ми читаємо пущинские “Записки про Пушкіна”, а їм уже полтораста років. Але як прекрасні й повчальні для нас ті спогади про зимовий вечір, коли самотній дзвіночок прорізав нічну тишу занесеного снігом подвір’я
(1 votes, average: 5.00 out of 5)