Здійснення цього основного композиційного принципу Пушкіна ми знаходимо в першому ж великому завершеному утворі Пушкіна пори його творчої зрілості, що почалася повної, останнім добутку романтичного циклу, що вже коштує на грані між романтизмом і реалізмом, – поемі “Цыганы”. “Цыганы”, ця своєрідно драматизированная поема, розбиті Пушкіним на одинадцять уривків – свого роду “явищ”, – кожний з яких підкреслене (у буквальному значенні цього слова) “відбитий” від попереднього, відділений від нього рискою. Відкривається
У передостанньому – знову табір на нічному привалі; в останньому – знову ранок, і табір пускається в шлях.
Для посилення цієї паралельності початку й кінця поеми там і тут повторно відтворюються деякі характерні деталі, близько (часом дослівно) повторюються окремі фразеологічні звороти. На початку: “Цыганы шумною юрбою по Бессарабії кочують”; наприкінці: “Сказав – і шумною толпою піднявся табір кочовий”. “Між колісьми
На початку: “Але от на табір кочової сходить сонне молчанье”; далі – “степова тиша”; наприкінці: “Все тихо… спокійно все; поля мовчать”; і там і тут згадуються, як характерна деталь молдавського степового пейзажу, кургани (“за кургано і його в пустелі я знайшла” – і “ледве по росі примітний слід веде за дальные кургани”). У той же час це струнке й точне композиційне креслення виконане й великої змістовності, глибокого художнього змісту. Повна паралельність початку й кінця поеми, як і одноманітність степового пейзажу – типовій обстановці кочового табору, – виражають нехитрий і монотонний круговорот смиренного “циганського буття”.
Поряд із цим схожість зовнішньої ситуації різкіше підкреслює контрастність образів і драматичних положень.
Так, з тишею й спокоєм мирної степової ночі на початку поеми зливається, гармонічно співвідноситься епічно велична, мудра й тиха, як вся навколишнє, фігура старого цигана, представника первіснообщинного ладу мирного кочового плем’я – “смиренної вільності дітей”:
* Спокійно все: місяць сіяє
* Одна з небесної височини,
* И тихий табір опромінює.
* У наметі один старий не спить;
* Він перед вугіллями сидить,
* Зігрітий їхнім останнім жаром,
* И в поле далеке дивиться,
* Нічним затягнуте парою.
Навпаки, різко дисонує у фіналі поеми з тією же нічною тишею й спокоєм повністю контрастна старому циганові фігура обуревает егоїстичними страстями, заколотного індивідуаліста, представника “міської” власницької цивілізації Алеко, що, “з лементом” прокинувшись уночі, не знаходить поруч себе своєї Земфіри:
* Все тихо – страх його объемлет
* По ньньому течуть і жар, і хлад,
* Встає він, з намету виходить,
* Навколо возів жахливий бродить;
* Спокійно все; поля мовчать.
При цьому контрастні образи старого цигана й “молодого безумця” Алеко виступають тим опукліше, рельефнее, пластичнее, що поет ставить їх в. композиційному відношенні зовсім симетрично один одному. У першій сцені старий циган спершу один, потім з’являється Земфіра з “другом” (з Алеко), якого вона знайшла “за курганом”. Алеко спершу один, потім “за курганом” знаходить Земфіру з її новим другом. Тим разючіше повна протилежність їхніх реакцій: старий циган, радісно привітає миттєве захоплення своєї дочки; Алеко криваво мстить за нього.
Звичайно, старий циган – батько, а Алеко – чоловік, але в цьому випадку це не має істотного значення, тому що читач уже знає з оповідання самого старого цигана (у восьмому уривку), що із глибоким сумом, але без усякої злості він пережив і зовсім аналогічну ситуацію: мати Земфіри Мариула, кинувши чоловіка й дитину, пішла такий же степовий уночі до іншого.
У той же час паралельні й разом з тим глибоко контрастні початок і кінець поеми чудово співвідносяться, перебувають у безпосередньому органічному зв’язку з її загальним задумом – з її основною ідейною концепцією. У зачині поеми самотній Алеко приходить у табір, у фіналі – табір іде від Алеко, що виявляється ще більше – і цього разу вже повністю зі своєї вини – болісно й безнадійно самотнім.
П. А. В’яземський у статті про “Циганів”, що з’явився незабаром після опублікування поеми, про композицію її писав: “Поема “Цыганы” складена з окремих явищ, те описових, те оповідальних, те драматичних, що не зберігають математичної послідовності, але представляющих моральний розвиток, у якому частини соглашены правильно й гармонічно”. Твердження В’яземського про правильну й гармонічну погодженість між собою “окремих явищ”, уривків поеми, зовсім справедливо. Якщо ми послідовно розглянемо, як складена й розгортається поема, ми легко переконаємося, що кожний її уривок безпосередньо пов’язаний з попереднім і наступним, а всі вони являють собою єдине зчленоване й логічно обумовлене ціле.
Але, удивляючись у композицію “Циганів”, ми виявляємо в ній і прямо-таки “математичний” розрахунок. Я докладно зупинився на дуже чіткій і точній гармонійній відповідності початку й кінця поеми, що становить як би її периферію, окружність, лінію її зовнішнього обводу. Але з не меншою точністю й чіткістю Пушкіним композиційно встановлений і “центр” поеми.
Винятково важливу й у сюжетному й в ідейно-художнім відношенні функцію несе в поемі пісня Земфіри, в основу якої прямо покладена народна циганська хору – танечна, хороводна пісня.
Пісня Земфіри є зав’язкою драматичного конфлікту між нею й Алеко, що і приводить незабаром до кривавої розв’язки. Причому пісня зовсім відповідає сформованої до цього часу ситуації у відносинах між героєм і героїнею (“Я пісню про тебе співаю”, – із задерикуватою сміливістю й навіть прямим викликом заявляє Земфіра чоловікові), і тому те, що далі відбувається в поемі, являє собою як би драматичну реалізацію, свого роду інсценівку пісні. Недарма, уражена кинджалом нелюбого їй “старого” і “грізного” чоловіка, Земфіра вмирає зі словами, що майже повністю повторюють слова пісні: “Умру люблячи” (у песйе – “Умираю люблячи”).
Збіг існує й між попередніми шматками – Земфіра: “Твої погрози нехтую”, у пісні: “Нехтую тебе”.
И все це аж ніяк не зовнішній прийом, а також повно глибокого й психологічного й художнього змісту. Земфіра, природно, повинна була міцно зжитися із цією піснею, що широко існувала в її народі, що вона чула із самого раннього дитинства: за словами старого цигана, мати, заколисуючи її, співала цю пісню над її колискою. Більш того, пісня Земфіри є ключем до розкриття її характеру. Пісня Земфіри – це як би сама Земфіра. У словах пісні, самим ритмом своїм дающей чудове подання й про відповідній їй музичної мелодії – “дикому наспіві” оригіналу, повністю розкривається настільки ж дикий, несамовито жагучий, ні перед чим не зупиняється, непримиренно сміливий, героїчний у цій своїй безстрашній непримиренності характер вільної, як вітер, циганки Земфіри.
Мало того, у повній відповідності з пісень Земфіри розроблений у поемі й характер її улюбленого &;#8216;(його ім’я Пушкін навіть не дає – це дійсно типовий образ палкого й темпераментного циганського юнака) – “молодого цигана”. У пісні співається:
* Він свіже весни,
* Жарче літнього дня;
* Як він молодий і сміливий!
* Як він любить мене!
Саме таким у всіх своїх рисах і з’являється перед нами юний коханець Земфіри – нестримно палкий, безстрашний, прекрасний у своїй всеперемагаючій “весняній” молодості (згадаємо його ніжно-жагучий докір Земфірі: “Як ти робко любиш”) і “свіжості” (згадаємо слова самого Алекс: “Куди, красень молодої…”); звідси ж і його епітет, що характеризує, даний у самому позначенні його як персонажа: “Молодий циган”. Всім сказаним визначається особливе й надзвичайно важливе значення пісні Земфіри в художній структурі “Циганів”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)