Олесю Гончару
Ваша усмішка – Ваша загадка, Олесю, Вашу лагідну усмішку – ватру вуст – Як Ви змогли пронести крізь фронти, Крізь морози фашистського мору, Як вберегли її світло дитинне, Коли слава стріляла в її пелюстки Зі ста золотих гармат?! Так, я кажу тут лише про людину І про знамено людини – про усмішку, Взяту від мами Тетяни в полтавському полі. Стома турботами скупану, Стома журботами сушену, Стома скорботами замиловану. Та усмішка, та дивна дивина Живе, як пташка, сонцеві підвладна, В гніздов’ї вуст запечених.
Та усмішка
Сміється пташка в пташки на долоні. Сміється слава – очі поверта, Свої очища в карому полоні. Сміється сміх. Горить на рукаві.
Сміється так дитинно, стопричинно, Сміється українно – ми живі, І карим сміхом двері в світ розчинено. Хто вмер од ляку, той усе згубив, В лінійку жаху хай рівняє губи, А молодість сміється в сто зубів – Беззубі їй не виб’ють білі зуби. Сміється розум.
Аж пашить крилом. Сміється дотеп, смутком перешитии, Добро сміється над горбатим злом. А доки ми сміємось – будем жити.